УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ПІСЛЯМОНГОЛЬСЬКОЇ ДОБИ
В усіх східнослов’янських літературних мовах збереглися спільні для них і для більшості інших слов’янських мов первинні прийменники въ, для, до, изъ (исъ), за, къ, мєжи, мимо, на, надъ, о, отъ, пєрєдь, по, подъ, съ, оу; правда, відповідно до фонетичних і ритмікоінтонаційних особливостей української мови розвиваються і масово фіксуються варіанти цих прийменників: зу, исо, надо, одь (одо), поудъ (подо). Разом з тим помічається активне вживання вторинних прийменників, тобто прислівників у прийменниковій ролі: вниз, водле, въмЂсто, заради, звыше, зниже, напротиву, обаполъ, окромъ, пєрєжє, повєрхъ, подлє, понадь, попєрєкь, попоудь, посєрєдъ та ін. Активно проникають у прийменниково-сполучникову систему також запозичення з інших мов, переважно з церковнослов’янської і західнослов’янських: албо (альбо), але, ачьколи, водлуг, гдыжъ (кдыжь), гды, khdyby, дондєжє, идєжє, како, понєжє, пачє та ін. Активно розвивається категорія прислівника. Поряд з традиційними відприкметниковими прислівниками типу близько, вєрнє, вєньно, вирно, давно, далеко, добрє (добро), дївно, высоко, долго, должно, достаточнЂ, конєчно (конечнЂ) конно, криво, надобно, низко і под., уживаються нові, утворені від прикметників, що розвинулися на південноруському ґрунті або були запозичені з близькоспоріднених мов. Це такі, як безпечне, безправне, вдячно, велико, вЂчисто, доводливо, єдностайно, збройно, закладнЂ, заровно, знакомито, значне, зраднє, справно, непожиточне, непорухомо, непорушанно, нерухомо, нешкодно, потаємно та ін. Прислівники, утворені на базі сполучення імені з прийменником, мають рухливіший склад. Поряд з давніми в вЂкы, до вЂка, навЂкъ, вгору, влево, въ дроугоє, горою, горЂ «угору», дома, домовъ, замоужъ, наверхоу, навЂрхъ, навЂкъ, направо і подібними, уживаються українські новотвори вєрхомъ «горою», въ вєрхоу, въ готовє «напоготові», въ день, въ єдно «одностайно», кгвалтомь, додому, досыть, заєдно, за мЂсто «замість», нагору «вгору», на долЂ «внизу», напослиде, ниотколЂ і под.Безпосередні традиції ділового стилю давньокиївської мови, трансформованого на українському (також білоруському) грунті, продовжувались і розвивалися у мові ділових документів Великого князівства Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала офіційною в урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підкоренням Литовського князівства Польщею українська літературна мова уже не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширення стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. вимагав: «Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иным языком и словы». З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські. Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, договори, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мови були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів 1. «Руська мова», як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, становлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів 2.
Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні тривала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов’янської на літературну українську мову).
Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей». Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з’ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под. Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним із варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с̃]тью бж̃ью мы кн̃зь вєлики[и] витовтъ чинимъ знаменито и даєм вєдати симъ нашимъ листомъ каждому доброму нынєшнимъ и пото[м]ъ будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ышить коли кому будеть єго потребно». Стандартний початок є і в грамотах вел. князя Швидригайла Ольгердовича: «Мл[с̃]тью бж̃ьєю мы вєликий кнзь швитрикаила ωлкердови[ч] чыни[м] знамєнито симъ нашы[м] листо[м] и даємъ вЂдати каждому доброму хто нань оузрить или оуслыши[т] єго чтучи». Подібні стандартні зачини подекуди трапляються і в приватних грамотах, пор.: ıа хвє[д]ка пашкова до[ч]ка дохновича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмотри[т] алибо чтучи є[г] услыши[т]». Грамоти польського короля Казимира написані у формі листів і починаються традиційним називанням скороченого королівського титулу, після чого йде звернення до особи: «Казими[р] божью мл̃стью. наместьнику вруцъкому пану го[р]ностаю романовичу...» Кожна грамота великого князя Олександра починається стандартною формулою, що становить титул великого князя: «са[м] алекса[н]дръ бω[ж]ю мл̃[с]тью вєлики[и] кнзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и ины[х]». Подібні зачини характерні й для молдавських грамот: «Мл[с̃]тїю бж̃їєю. мы алеξандръ воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] знамєнито, ис си[м] листомь нашимь. оусЂ[м] кто на[н] оузри[т]. или єго оуслыши[т] чтучи»; досить часто ця традиційна формула зачину розширюється у першій своїй частині: «Въ имЂ ωц̃а и сн̃а и ст̃го дх̃а. тр[о]ица ст̃аа и єдиносЖщнаа и нєраздЂлимаа. сє ıазъ ра[б] вл̃[д]кы моєго. іс̃у х̃а іω стєфа[н] воєвода бж̃їєю мл[с]тїю гп[д]рь зємли. мо[л]давскои. знамєнито чини[м] и[с] си[м] листо[м] наши[м] въсЂ[м] кто на[н] възри[т] или єго чтучи оуслыши[т]».
Стандартизовані були й фіналі грамот. У багатьох молдавських документах наявне закінчення-закляття, що стало своєрідним штампом: «А кто бы хотЂлъ тоє порушити, или радити на порушенїє: таковы да є[ст] проклА[т] ω[т] г̃а б̃а. и ω[т] прис̃ты[х] и връховны[х] ап[ст̃]лъ. и ω[т] тыі стыхъ и бг̃оносны[х] ωцъ, иже в никєи. и да є[ст] подобєнъ юдЂ: и проклАтому арїю. и оучастїє да имать съ ωними иже возъпишА на вл̃[д]ку х̃а. кръвь єго на ны[х], и на чАдЂхъ ихъ».