УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ПІСЛЯМОНГОЛЬСЬКОЇ ДОБИ

Окремі дослідники вважають, що після татаро-монгольського погрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглухло культурне життя. Це не так, — воно, звичайно, втратило загальноруське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все ж лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Волинь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Черторийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.

Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало остаточно традицію роботи над церковнослов’янськими книгами. Як зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не було зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій половині XIII в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, а в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, ся тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду мабуть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішніх умов життя» 1. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після золотоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся розвиток культури, будувалися нові кам’яні церкви 2. «Навіть в першій пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українського церковного життя, — пише М. Грушевський, — навіть тоді ще Київ заховує стару репутацію культурного, літературного осередка» 3.

Про це, зокрема, свідчить «Київський псалтир» — пам’ятка 1397 р., виготовлена в Києві. У ній наявні ті ж графічні особливості, які характеризували церковнослов’янську мову XII — першої половини XIII ст.: оу зам. Ж і ıа зам. А (соудитель, КП, 8; въ ıазыцЂхъ, 11), о<ъ і е<ь (забовєнъ, 11, песьıа моухы, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, 130) та ін. Є, правда, не досить певні свідчення про змішування е з и в ненаголошеній позиції (ω[т] нищиты, 121, в зимли єгипєтьстЂи, 109). Уживання ъ та ь слабо диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, в виступає переважно ь (кь цр̃кви, ихь, 6; гь̃, 132; вь ср̃ци моємь, 5; множьствомь, 6; вь оустЂхъ их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця закономірність досить часто порушується (створихъ, 8; въ ıазыцЂхъ, 11; пло[д]ихъ, 109; в ровъ, 120).

Лексичний склад «Київського псалтиря» засвідчує синонімічні ряди переважно в межах церковнослов’янської лексики. Деякі з церковнослов’янізмів, можливо, з’явилися вже на південноруському Грунті. Це, зокрема обаче «однак», «проте» (обаче ωчима своима смотриши, 28), вселитисА «вселитися» (вселиласА бы въ адъ дш̃а моıа, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всАкъ пєрвєнєць в зимли єгипєтьстЂи, 109) та ін. Названі слова досить широко представлені в давньоруських пам’ятках київського походження. Слово обаче фіксує Остромирове євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина XI ст., «Руська Правда» Володимира Мономаха (Ср., II, 499); вселитисА також представлене в Остромировому євангелії, в обох Святославових збірниках Григорія Назіанзина. XI ст.

Такі слова, як желаньє «бажання», сиръ «сирота», слана «іній» і подібні, наявні в пам’ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов’янського півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов’янських слів. Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам’ятках південного походження (Ср. І, 848; III, 360, 411) і наявність їx у сучасних південнослов’янських мовах (Ф., II, 40; III, 627, 666).

І все ж літератури конфесійного змісту у цей час стає значно менше. Можливо, це пояснюється й тим, що Київ і прилеглі землі втрачають безпосередні контакти з Північною Руссю, куди раніше часто потрапляли книжки (зокрема в Новгород) південноруського походження і де вони мали змогу ліпше зберігатися, ніж у пограбованій Київщині.Після татаро-монгольського погрому руське культурне життя поступово переміщується на захід — у галицькі й волинські землі. Тут продовжувалась робота над літописами. Так, остаточна редакція Галицько-Волинського літопису припадає на 1292 р. 1 З мовного погляду частина літопису, написана до 1260 р. (галицька), відрізняється від тексту пізнішого походження (волинська частина). Якщо в першій частині переважають неповноголосні форми слів, то в другій частині вони є винятком 2; у першій частині поряд із руським ж в окремих лексемах уживається також церковнослов’янське жд (надежда поряд з надежа), у другій виступає тільки ж 3; галицька частина віддає майже повну перевагу лексемам з церковнослов’янським щ (нощь, немощь), волинська — лексемам з ч (ночь, помочь)» 4; лексичних церковнослов’янізмів у першій частині також значно більше, ніж у другій 5. У літопису, особливо в його галицькій частині, дуже багата синоніміка. Ось слова й вирази для поняття «втеча»: возбЂчи, наворотити конь на бЂгъ, навратитися на бЂгъ, направити конь на бЂгъ, побЂчи, поскочити, увратитися на бЂгъ, устремитися на бЂгъ 6. Деякі слова фіксуються у Галицько-Волинському літописі вперше. Це, наприклад, дЂлъ «перевал», лозина (збірне від лоза), отьчичь «спадкоємець», подЂлъ «поділ», пристанокь «пристановище», ровень «рівнина», численница «цифра», полохий «заляканий», слЂпоокий, гордЂти «пишатися», доволЂ «досить» та ін. 7 А.І. Генсьорський відзначає стилістичну відпрацьованість літопису, яка в окремих місцях «піднімається до висот поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль». Так, наприклад, описано «знамение» під 1249 р.: «Не дошедшимъ же воемъ рЂки Сяну, сосЂдшимъ же на поли воружиться, и бившу знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ криломы своими и воспромЂгающимъся на воздусЂ, яко же иногда и николи же не бЂ, и се знамение на добро бысть (c. 532)» 8.