Мовна освіта в Україні

Опанування усного мовлення не веде за собою механічно володіння мовленням писемним. Своєрідність і складність останнього дослідив психолог Л.Виготський. Учителеві слід врахувати такі відмінності писемного мовлення від усного, визначені науковцем: писемне мовлення вимагає високого ступеня абстракції, це – мовлення подумки, позбавлене матеріального звука, це мовлення без співрозмовника. Психолога хвилює відсутність партнера по діалогу мовця, який пише. Він виходить із суперечливого становища таким чином: “Той, до кого звернуте мовлення, або відсутній зовсім, або не перебуває в контакті з тим, хто пише. Це – мовлення – монологічна розмова з білим аркушем паперу, з уявлюваним чи лише умовним співрозмовником” [23, 5]. Учитель літератури має навчити школяра розмовляти з білим аркушем паперу щиро, розумно, вільно. Дитині зробити це нелегко, бо вона звикла до ситуації усного мовлення і перехід до писемного вимагає від неї „подвійної абстракції: від звукового боку мовлення та від співрозмовника” [23, 9]. Коли ми даємо дитині письмове завдання, то враховуємо структуру мислительної діяльності, яку вона мусить виконати, а саме: „вона має усвідомити звукову структуру слова, розчленити його і вольовим зусиллям відтворити його в письмових знаках” [23, 9]. Психолог акцентує вольовий характер писемного мовлення, яке більшою мірою, ніж усне, залежить від волі людини. Він пише: „Її [дитини] синтаксис таким самим чином залежить від волі мовця в писемному мовленні, як і її фонетика. Нарешті, семантичний лад писемного мовлення так само вимагає вольової роботи над значеннями слів та їхнім розгортанням у певній послідовності, як і синтаксис та фонетика [23, 9]. Плануючи систему письмових творчих робіт з літератури, усвідомлюємо, що писемне мовлення є найважчим для дитини і розвивати його – найважче завдання вчителя, адже, за Л.Виготським, „писемне мовлення примушує діяти дитину більш інтелектуально. Воно є алгебра мовлення, найбільш важка й складна форма цілеспрямованої та усвідомленої мовленнєвої діяльності” [23, 11].

Розвиток мовлення учнів на уроці літератури має специфіку: діти вчаться не тільки володіти літературною нормою, а й творити словесні образи – тропи і стилістичні фігури, писати в різних літературних жанрах. Треба прагнути, щоб з-під пера учня з’являвся текст, тобто зв’язне поширене висловлювання на певну тему. Градація письмових робіт така: переказ твору письменника; розгорнута письмова відповідь на запитання; твір-мініатюра; твір. У письмових роботах з літератури, як правило, використовуються цитати, тож передусім вчимо дітей двом способам цитування. Перший: за правилами прямої мови, як нове речення в тексті. Наприклад: Тарас Шевченко заповідав: „Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій…” Другий: застосовуємо цитату як взяту в лапки частину власного речення, граматично пов’язану з вашими словами. Наприклад: Тарас Шевченко заповідав поховати його „на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій”. Добре, коли учні навіть у творах на вільну тему звертаються до влучного й образного висловлювання митця.

Питання учнівського твору розглядали такі українські методисти, як О.Тесля, В.Цимбалюк, Б.Степанишин, Є.Пасічник та інші. Дискусії точаться навколо проблем: „Як навчити писати твори? Як класифікувати твори? Які висунуті вимоги до творів? Наведемо дві позиції щодо „як навчити”. О.Тесля пише: „Найкраще, я вважаю, вчити на зразках, а не на розмірковуваннях, про різні види письмових творів”, методист радить ознайомлювати учнів „з письмовими роботами колишніх випускників своєї та інших шкіл” [7, 3]. Б.Степанишин заперечує: „Гарні твори повинні наче самі виникнути під впливом певних умов, заздалегідь продуманих і підготовлених, а не з’явитися внаслідок вимог чи суто організаційних заходів. Типовий недолік творів – це масове списування та мізерна питома вага власної учнівської творчості. Твір учня – це най складніший вид його діяльності з літератури” [7, 3].Російський науковець С.Леонов акцентує особливості розвитку писемного мовлення учнів [13, 80]. Писемне мовлення – монологічне, йому властиві логічна впорядкованість, строгість побудови фраз, наявність не тільки сурядних, а й підрядних конструкцій, широке використання сполучників, багатство синонімів. Писемне мовлення не має конкретного адресата, тут відсутня допомога ситуації – неповне речення, еліпс, повтор, інверсія, просторіччя. Найбільш повно писемне мовлення школяра розвивається у час написання ним переказу і твору. Переказ – це письмова оповідь прочитаного чи прослуханого й проаналізованого тексту. Класифіковано перекази таким чином:

Репродуктивні – детальний, стислий, вибірковий, із заміною особи оповідача, ускладнений граматичним завданням.

Репродуктивно-оцінкові – переказ з елементами твору, тобто такий, що містить власні аналітичні міркування над текстом на кшталт невеликого коментарю, з елементом творчості – домислювання, продовження, завершення історії.

У переказі учень відтворює готовий текст чи уривок з нього, у творі складає власний текст. Твір – це власні роздуми учня з приводу прочитаного і проаналізованого художнього твору чи власний художній твір.

Написанню твору повинні передувати цікаві змістовні уроки з глибоким аналізом художнього тексту і емоційним донесенням до учнів його ідейно-естетичного багатства. Коментар вчителя до програмових творів має бути оригінальним. Якщо в учителя є своя власна думка і він не байдужий до того, про що розповідає, якщо він художньо читає напам’ять, особистісно подає життєписи письменників уважний до свого мовлення і повсякчас дбає про розвиток мовлення учнів, то й вони захочуть викласти власні думки й почуття. Підготовка до написання твору починається з першого уроку нової теми, хоча учні про це й не здогадуються. Особливо велика роль учнівського робочого зошита, бо в круговерті різних предметів сказане на уроці може забутися. Матеріал, який знадобиться при наступному написанні твору, має відбиватися в зошиті – і на уроці, і в домашній роботі. Під час праці над своїм твором учень буде осмислювати, літературно обробляти зібране ним протягом вивчення всієї теми.