Просторіччя в романі Уласа Самчука “Волинь”
Треба зауважити, що “стилістична амплітуда просторічної лексики досить широка. Вона коливається від іронічно-жартівливого забарвлення до створення соціально-негативної характеристики персонажа твору [6, 86]. На думку А.П.Коваль, “найвиразнішою ознакою, за якою слова відносяться до просторіччя, є їх експресія, насамперед зниженість цієї експресії” [7, 99]
У певних ситуаціях персонажі “Волині”, спілкуючись між собою, послуговуються лексикою, що традиційно співвідноситься з діями тварин. Це переважно знижена лексика: “Чово так розкудахтався” [13, I,352] – у значенні кричати: “Хай про мене один одного живцем зжере” [13, І, 473] з’їсть; “Тепер би навертів постолів, і брикайте, хлопці” [13, I, 52] – бігайте, грайтеся; “Не скавули, давай миттю води, чистих шмат” [13, I, 67] – не плач та ін.
Зазначимо, що Улас Самчук, добираючи синоніми, особливо до дієслів, послуговується часто і просторічною лексикою. Наприклад, синонімічний ряд ходити складають (крім літературних) і такі слова- совгати, сунути, валити, учухрати, тьомбати, лазити, швендяти: “Тепер коло хати совгає, сеє теє шкорпає на дворі” [13, I, 424], “На станціях без перерви сунуть. Зі Сибіру, з Германії…Туди й назад. Валить народ” [13, I, 458], “А я думав, яка очмана по вечорах шляється…просто з Тилявки п’ятдесят, диви, верстов учухрав” [13, I, 410], “Полізуть ген отуди в соснину… Так ото посунуться, як сказано, в той їх ліс… Так до річки і дотьомбали” [13, I] та ін.
Різко зниженого забарвлення набувають у романі й деякі іменники. “У спеціально організованому контексті такі слова втрачають свою нейтральність і набувають нових лексичних значень із згрубілим стилістичним забарвленням [6, 100]. Наприклад, зневажливе ставлення до людей передається через уживання в тексті таких іменників як грязь; багно; сплювок, гниляк та ін.: “У нас солдат – грязь, багно, сплювок” [13, I, 370]; “Як помер мій гниляк Нестор, то лишив мене дві грядочки поля” [13, I, 80], “ –Кіндрате! Закрий сплювачку, – проревів Антін” [14, II, 249] та ін.
Лексико-семантичне поле обличчя (лице) включає в себе і такі просторічні лексеми зі зниженою експресією як морда, рило, сплювачка, ряжка, халява, пика, які вживаються переважно в мові персонажів: “Дрянь ти! Морда твоя осляча” [13, I, 353], “Краще он закрий своє рило й мовчи” [13, I, 353], “Вот как заєду в твою ряжку” [13, I, 353], “Пики солдатів торчали мов омамлені” [13, I, 355], “Якого чорта халяву свою з рідкими вусами дереш” [13, I, 352].
Багато загальновживаних слів, які своїм значенням пов’язані з тваринним світом, при переносному вживанні набувають різко осудливого забарвлення і служать узвичаєним засобом негативної харак¬теристики. Наприклад, коли Настя сердиться на Матвія, то називає його медведем, слоном (оскільки він високий могутній чоловік): “Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш нас позабивати!” [13, I, 63]. Зневажливе ставлення одних персонажів до інших передається такими просторічними виразами, які часто виступають у ролі характерезуючої прикладки – щенкі, луплений осел, гусячий пут, свиняче ухо, кобилячий хвіст та ін.: “Ей, щенкі! Нє арітє! [13, I, 369], “Завтра з тебе, лупленого осла, одні ратиці лишаться” [13, I, 370] – так солдати звертаються один до одного; “Мовчи ти, гусячий пуп” [13, I, 502] – солдати до Володька. На думку В.Чабаненка, така лексика вживається в основному тоді, коли емоційна інформація виявляється важливішою [15, 12].Цікавою складовою частиною просторічної лексики у романі Уласа Самчука “Волинь” є звертання батьків до дітей і називання їх у різних життєвих ситуаціях. Слід зауважити, що адресатні засоби, передані виразами з грубо емоційним забарвленням, часто несуть позитивну оцінку. Найчастіше, як це не дивно, за допомогою таких слів батьки виражають свою любов до дітей, ніжність, співчуття. Настя, звертаючись до хворого Володька, послуговується такими словами як потицюху, чудовиську, заморокою”: …але в тих словах її стільки зрозуміння, що Володькові стає легше. – Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе ти моє тяжке!” [13, I, 123]. Або ще такі приклади: “А йди-но, чмано замурзана, обідати!” [13, I, 17], “Оті смаркачі, – сказала вона, обох перехристивши, і теплою “дрантиною” прикрила їх чорні, порепані з порозчепіреними пальченятами “ножиська” [13, I, 14-15], “І чого він реве, той бельбас” [13, I, 133]. Доречно нагадати, що українцям властива ніжність, любов до дітей, багатство емоційної лексики. Але за тяжкою працею, життєвими незгодами батьки розгубили ніжні слова, які у їхній душі все ж залишилися, а висловити їх якось незручно. Як одного вечора небалакучий Матвій багато цікавого розповів малому Володькові і, закінчуючи розмову, сказав: “Ну, але досить, синку? Від цього приємно, тепло Володькові. Він просто щасливий. Рідко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й – синок… Вони все такі добрі, ті тато. Тата спина і руки болять, тому вони сердиті” [13, I, 50].
Так само і Настя. ЇЇ улюбленець Володько, повернувшись додому, “ніжно її обнімає. Тон і пестощі сина зворушили її, але вона того не зраджує.-Йди! Йди! Йди! Геть від мене! А то як візьму костура…Інших слів вона не знайшла у своєму словнику, але очі її дивляться на сина так, як тільки вміють це робити очі матері” [14, II, 6].
Використовує автор і таку групу просторічної лексики, як росіянізми. Ця лексика абсолютно не вмотивована у мові народу, але, на жаль, вона була, тому що Волинь знаходилася у складі Російської імперії. Цю групу можна поділити на лексику росіян та на лексику, яка вживається у мові українців. Зауважимо, що, передаючи на письмі російські слова, письменник вдається до спрощеного транскри¬бування українськими літерами природної російської вимови.