Просторіччя в романі Уласа Самчука “Волинь”

“Поєднання книжних і розмовних елементів в художньому творі, – як стверджує В.Русанівський, – одне із свідчень майстерності письменника – найбільш помітне в мовних партіях персонажів”. Зауважимо, що ця теза стосується і роману Уласа Самчука “Волинь”, де просторічна лексика відіграє роль засобу мовної типізації та індивідуалізації в діалогічному та монологічному мовленні персонажів.У мові автора ця лінгвістична категорія вживається рідко, переважно тоді, коли це невласне пряма мова. Найчастіше він послуговується просторічними словами з різко зниженим експресивним забарвленням, що характеризують людей: похирляти – хворіти, погибель – хвороба, швендяти –ходити, псячити – говорити щось погане, ревнути – заспівати дуже голосно і погано, тичба – юрба та ін. Наприклад, перша дружина Матвія: “Пішла назяблася на окопах, дістала якусь погибель, покашляла два тижні, похирляла і відійшла. Мала вісімнадцять літ” [13, I, 362]. Наведемо ще приклади: “Кажуть, німець безліч шпіонів наперед вислав і вони швендяють скрізь, то жебраками, то черницями, то селянами” [13, I, 276]; “Солдати збились тичбою, повитягали шиї” [13, I, 356]; “Десь там у тому Сибір всіляких дуже дивних думок набрався і все на багатих псячив” [13, I, 220]; “Роман і Лінкерт ревнули “Ще не вмерла”, але Володько і Олег покинули їх” [14, II, 26] та ін.

Трапляються у мові автора і вирази перекручені, неправильні з погляду існуючої літературної норми. Напр: “Викарабкається на нього з п’ять чоловіка і пре” [13, I, 48]; “Вертаючись уночі, йдуть здебільша Ляшовим займищем” [13,I,39]; “Володько вичуває, що ноги його в колінах терпнуть” [13, I, 10]; “Його босі, побиті, поколоті й попухлі ноги терпнуть і штикільгають” [13, I, 210]; “Цієї осені по селі йде чутка: будуть театри” [14, II, 30] та ін.

Послуговується автор і оцінною лексикою, переважно словами з суфіксами згрубілості -иськ-, -ищ-. Цікавим є епізод, коли на Володька чекала кара за те, що корови з’їли всю капусту “Він уже бачить здоровенну батькову ручиську, що затиснула його малюсіньке рученя, тверде, заяложене реміння батькова рука вже танцює на його задку” [13, I, 60].

Хлопець заховався у підпіл і ось яким йому, малому, переляканому, здавався грізний, високий батько: “Він зробив два кроки в напрямку печі, розкарачив ножиська перед самим виходом з Володькової цитаделі… Чоботиська батька перед підпіччю незграбно затупали… Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще мент і безборонна Володькова ручка в тісному потиску батькової долоні” [13, I, 61-62]. Промовистим тут є протиставлення ручище, ручиська (у Матвія) – ручка, рученя (у Володька), що яскравіше відтворює афективний стан хлопчика. Ці ж суфікси використовуються для утворення слів з іншим забарвленням: “Тиждень кониська на ноги не вставали” [13, I, 424] – слабкі, погані, некормлені; “Хто тільки з того мужичиська не наглумиться” [13, I, 87] – бідний, безправний; “От хоч би ті “ручиська” та “ножиська” [13, I, 8] – брудні та ін.

Зрідка використовує автор і росіянізми, які були характерними для побутового мовлення волинян: “У суботу в хаті Трохима Пацюка коло церкви “рощот” за цілий місяць” [13, I, 364], “Дає йому багато грошей, купує нові штани, кашкета з околушками” [13, I, 17], “Перед Чесним Хрестом “новий набор”. Від Василя, Здорового зятя, нема ніякого “звєстія” [13, I, 277] та ін. Отже, як засвідчують приклади, просторічна лексика в мову автора вкраплюється лише тоді, коли він використовує невласне пряму мову, що дозволяє йому поєднати свою мову з мовою персонажів твору, висловлюватися вільно і безпосередньо.

Значно багатшою є просторічна лексика в мові персонажів. Залежно від обставин у різних життєвих ситуаціях одні й ті ж люди послуговуються різною лексикою, часто просторіччям, спільною ознакою якого є зниження, фамільярність, грубуватість мови, що побутує переважно в усному мовленні. [6, 93].

До просторіччя, як ми уже зазначали, належать, зокрема слова, що в своїй звуковій будові не співвідносяться з літературною нормою, тобто загальновживані слова, що співвідносяться лише фоне¬тикою [7; 51]. Люди, почувши слово, часто іншомовне, вимовляли його так, як зрозуміли, або за аналогією до якогось уже відомого поняття. У романі ми натрапляємо на такі приклади: “Цей в бога не вірив. Каманіст же” [13, I, 479]; “Вам здається, що москаль ваш брат, а він ваш “експлоетатор” [13, I, 455], “А он гапонець все-таки диви… – Гапонець. Де гапонець. До нього хіба доберешся?” [13, I, 242], “Може, будеш редахтором яким” [13, I, 559] та ін. Як відомо, у власне українських словах не вживається початковий голосний е, приголосний ф, не буває збігу двох голосних. Тому персонажі “Волині” вимов¬ляють їх по-своєму – ошалон, акзамин, ароплян, охвицер, хранцуз та ін. (замість літературних ешелон, екзамен ,аероплан, офіцер, француз); “Кажуть, у Крем’янці цілий “ошалон плєнних привезли” [13, I, 276], “А тут нечиста сила аропляна принесла” [13, І, 373], “Кажуть, на кораблі зрубати хочуть … кісь хранцузи чи мараканці…” [13, I, 204], “Поставили його там на акзамин” [13, I, 412] та ін.У мові персонажів варто виділити форми, неправильні з погляду існуючої морфологічної норми. Сюди належать слова, вжиті в неправильному роді: “Цього року на Спаса своя “хрупта” буде” [13, I, 302], “І куди той хлопчисько з тим каналієм поперся” [13, I, 565], а також відмінні за будовою від літературних: “А тутка от нежданно і негадано” [13, I, 15], “Тепірка не те. Тепірка не перечекаєш… Тепірка хто кров проллє, того земля” [13, I, 490] та ін.