Запозичена лексика в давньоруській мові
В.І.Даль відзначає, що лексема тулъ у ХІХ ст. розширила своє значення і вживалася з такими значеннями: 1) колчан, трубка, в якій зберігаються стріли; 2) стовп, підпора під будову [9, ІV, 442].
Лексема шерешир вживалася тільки в давньоруських пам’ятках. М.Фасмер пояснює значення цього слова так: “Якась метальна зброя, можливо, катапульта” [15, ІV, 430]. Аналізуючи цю лексему, Фасмер посилається на лінгвістів-етимологів, які вважають слово запозиченням із тюркської мови через посередництво персидської: tіr-і-carx “снаряд, який викидає, катапульта”. На думку Ф.Є.Корша, тюркська форма повинна була бути такою: *sіrіcar або *cіrіcar. Помилковою є етимологія від грецького σαρισσα “спис”, бо вона не витлумачує приголосного ш і вокалізму.
У “Слові о полку Ігоревім” іменник шереширъ уживається тільки один раз в орудному відмінку множини: Великый княже Всеволоде! Не мысл³ю ти прелетhти издалеча, отня злата стола поблюсти?.. Ти бо можеши посуху живыми шереширы стрhляти, удалымь сыны Глhбовы [13, 28 – 29]. Дослідники “Слова о полку Ігоревім” констатують той факт, що в Іпатіївському літописі записано: “Бяше бо обрhлъ (Кончак) мужа такового бесурмена, иже стрhляше живымъ огньмь, бяху же у нихъ луци тузи самострhлнии, одва 50 мужь можашеть напрящи…”. Такого типу величезні самостріли-катапульти на мусульманському Сході мали назву чарх. Володимир Глібович згадуваного в літописі “бесурмена” в 1184 році взяв у полон і привів до Святослава. Зрозуміло, чому автор “Слова” саме синів Глібових назвав “шереширами”. В устах половців персидське тір-і-чарх легко могло перетворитися в тір-і- чар і в чір-і-чар. Подальша звукова трансформація відбувалася вже на давньоруському ґрунті [12, 6, 179]. Очевидно, фонетична адаптація східної словесної форми в шерешир виправдана, бо відповідає закономірностям утворення звукових співвідношень у давніх мовах. Існує пояснення цього слова як такого, що сягає звуконаслідувального монгольського дієслова [12, 6, 190].
І.І.Срезневський наводить лексему шереширъ, але не пояснює її значення, посилаючись тільки на те, що вона вживається в “Слові о полку Ігоревім” [14, Ш, 1587].
Існує кілька гіпотез походження слова сабля/шабля. Так, Ф.Є.Корш припускає, що це слово було запозичене з булгарського *sabja від фінського кореня *sab – “ різати” (12, ІІ, 243). М.Фасмер висловлює гіпотезу, що воно запозичене з угорського szabni- “різати” [15, ІІІ, 541], хоча угорці також могли запозичити це слово у булгар. Український, польський і білоруський варіанти цього слова – шабля - дозволяють припустити його походження із тюркської мови, пор., наприклад, татарське cab-yl-un- “рубати з розмаху”. К.Г.Менгес зазначав, що “тюркський зубний спірант з, веляризований у словах з велярними звуками, передавався в деяких випадках слов’янським м” [4, 78-79].
Названа лексема використовується в пам’ятці в таких словосполученнях: 1) сабли изъострени; 2) саблямъ потручяти с шеломы половецкыя; 3) поскепани саблями калеными шеломы оварьскыя; 4) гримлють сабли о шеломы; 5) се у Римъ кричатъ подъ саблями половецкыми; 6) ранены саблями калеными.
Лексему меч в значенні “двосічна холодна зброя” констатує М.Фасмер, давно уже пояснюють як запозичення із готської *mekeis (пор. з давньоісландським mхkir, давньоанглійським mece [15, ІІІ, 612]. Цього погляду дотримується й О.Преображенський [15, І, 533].
Автори етимологічного словника української мови наводять різні значення лексеми (“вид холодної зброї”, “рослина з мечоподібним листям”, мечик –“складова частина кросен”, “воїн, озброєний мечем” та ін.), констатують, що походження слова затемнене, заперечують можливість безпосереднього виведення етимології цієї лексеми з грецького “боротьба” і перського “меч” [10, 3, 454].
У “Слові о полку Ігоревім” мечь у вказаному значенні вживається багато разів: …гремлеши о шеломы мечи харалужными; Тъи бо Олегъ мечемъ крамолу коваше, и стрhлы по земли сhяше. Бяшеть притрепеталъ (Святославъ) своими сильными плъки и харалужными мечи стязи свои [15, 3, 90 – 91].В інших писемних джерелах часів Київської Русі використовується образне значення лексеми мечь. Наприклад, словник І.І.Срезневського наводить такий уривок із пам’ятки “Пчела”: Егда узриши грhшна въ славh и въ богатьствh, тогда плачи надъ нимъ, мечь бо Божии острится на нь [14, І, 1112].
Як назва сталі трапляється в “Слові о полку Ігоревім” іменник харалуг, похідним від нього є прик¬метник харалужный: Тогда великый Святъславъ изрони злато слово слезами смhшено, и рече: О моя сыновчя, Игорю и Всеволоде! Ваю храбрая сердца въ жестоцемъ харалузh скована, а въ буести закалена [13, 26]; Яръ Туре Всеволодh стоиши на борони, прыщеши на вои стрhлами, грhмлеши о шеломы мечи харалужными [13, 13].
Лексеми харалуг, харалужный вживалися тільки в давньоруській мові. М.Фасмер вважає харалуг запозиченням із тюркської (пор. з чагатайським karaluk “сталь”, первісно від kara “чорний”, тобто “чорний, воронований метал” [13, ІV, 223]. Інші лінгвісти уточнюють цю етимологію, зазначаючи, зокрема, що суфікс –луг досить активно використовується в турецькій мові для утворення імен від прикметників. Звідси харалуг мало би означати “чорнота, чернь, чорне”. Епітет кара “чорний” найчастіше поєднується в турецькій мові зі словами “сталь”, “чавун” [12, 6,114]. Проте не всі етимологи підтримують цей погляд на історію слова, мотивуючи це тим, що в жодному тюркському наріччі харалуг не використовується в поданому значенні. В.Л.Виноградова підкреслює, що в пізніх списках пам’яток, писаних під впливом “Слова о полку Ігоревім”, словосполучення мечі харалужни замінене на мечі булатні. Ця заміна, на її думку, не випадкова. Слово харалуг не було характерне для пізніших писемних джерел – його замінило словосполучення булатна сталь. Існує також думка, що харалуг – це не що інше, як давній варіант сучасного азербайджанського діалектного слова овхарлы (овхайралуг). Якщо дотримуватися цього погляду, то слово харалуг може набувати одне із таких значень: “наточений”, “налаштовний”, “точений”, “полум’яний”, “кований”, “загартований”. При цьому тут відбуватиметься лише запозичення форми, а не значення слова [12, 6,116 – 117].