Слов’янські народи і мови
10. У південно-західних і західних говірках Русі праслов'янські сполуки *zdj, *zgj, *zg' дали ždž, що на письмі, починаючи з XII ст., передавалося через жч (дъжчь "дощ" — Галицьке євангеліє 1144 р.).
11. На півдні, заході, північному заході Русі приголосний в вимовлявся як губно-губний звук w, що відбивається в написанні у на місці в й навпаки (прауда — Ізборник 1073 р.; уздумалъ — Смоленська грамота 1229 р.; wгнъмъ невъгасающимъ — Євсевієве євангеліє 1283 р.). Але на більшості території давнього новгородського діалекту і на північному сході Русі (Ростово-Суздальщина) приголосний в вимовлявся як губно-зубний звук, тому в писемності з цих теренів немає чергування у—в.12. У говорах на більшості давньоруської території виник протетичний (приставний) в (w), що засвідчують пам'ятки, починаючи з XII ст. (вовъца — Галицьке євангеліє 1266 р.), однак на північному сході та сході зазначене явище, очевидно, віддавна було нереґулярним. Припускається, що на південному заході східного слов'янства дуже давно розвинувся й протетичний г (h). За нашими спостереженнями, протетичний г фіксується з XV ст. (бито з гарматъ — 1494 р.; від італ. armata — військо).
Дивергенцію в давніх східнослов'янських говорах викликали явища, пов'язані з ствердінням й пом'якшенням приголосних.
13. У південних пам'ятках, починаючи з XII ст., засвідчується перехід ы в и після г, к, х у питомих слов'янських лексемах (великий — Юріївське євангеліє після 1119 р.). На початку XIII ст. процес переходу гы, кы, хы —> ги, ки, хи спостерігається у верхів'ях Дніпра, а в другій половині XIII ст. — і в новгородському діалекті, і лише в XIII—XIV ст. він охоплює й північний схід Русі.
14. Приголосні перед е, и з давніх східнослов'янських говорах, можливо, були напівм'які. В південних говірках Русі відбувся процес ствердіння приголосних перед зазначеними звуками. Кирилична графіка не відбиває названого явища. Зате його можна датувати за допомогою відносної хронології. Ствердіння приголосних сталося до переходу Ђ в і, тобто до XI — кінця XIII ст., бо інакше на місці Ђ в українській мові був би звук и. Перед е, що розвинувся із сильного ь, приголосні в українській мові тверді, тоді як приголосні, після котрих занепадав слабкий ь, — м'які (ден'), отже, процес ствердіння напівм'яких приголосних відбувався одночасно з занепадом редукованих, тобто в XI—XII ст. У західних, північно-західних і південно-східних говорах Давньої Русі, навпаки, напівм'які приголосні перед е, и палаталізувалися — стали м'якими.
15. Ствердіння р відбивається вже південноруськими текстами XI—XII ст., західноруськими — з XIV ст. (сътвороу — Ізборник 1076 р.).
16. У південно-західних говірках території Київської Русі приблизно в XIII—XIV ст. (після ствердіння приголосних перед е) сталася повна асиміляція j до попереднього приголосного, внаслідок чого в більшості їх виникли подвійні консонанти (в безаконъньи — Успенський збірник XII—XIII ст.). У частині південних говорів j злився з приголосним, а не асимілювався. Можливо, на це вказує написання печалю и лестю (Бучацьке євангеліє XIII ст.).
17. Губні напівм'які приголосні всередині слова перед приголосними стверділи в усіх східнослов'янських говорах, що засвідчують писемні тексти, починаючи з XII ст. (нивъныхъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У цей же час або трохи пізніше поширюється ствердіння кінцевих зубних приголосних на всьому південному заході Русі, а на півночі збереглися м'які (пор. укр. голуб та рос. голубь).
18. Приголосний л на місці колишніх сполук ъл, ьл між приголосними та в формах минулого часу (історично-активних дієприкметниках) чоловічого роду в українських та білоруських говорах і прилеглих до них говорах окраїн південно-західної території російської мови перейшов у у (в). У пам'ятках це явище фіксується від XIV ст. (наводнивъся и всю землю покрывъ и до насъ пролиявъся — список "Слова" митрополита Іларіона), але виникло воно, очевидно, раніше, в XIII ст.
Отже, приблизно до середини XIII ст. сформувалися основні звукові риси, які стають визначальними рисами сучасних східнослов'янських мов.
Диференційні риси спостерігаються і в морфологічній системі говірок давніх східних слов'ян, але вони не були такими численними, як фонетичні, причому південні говірки мали менше інновацій, ніж інші. Наприклад, в іменниковій відміні впадають в око такі диференційні риси:
19. Форми родового відмінка однини іменників жіночого роду іменників основ на а та основ на já в спільносхіднослов'янській мові чітко розрізнялися. Перші мали флексію -ы (жены), другі — -Ђ (землЂ). Приблизно в XI ст. на деяких ареалах розпочався процес усунення різновидностей твердого і м'якого типів відмінювання, що виявилося в змішуванні флексій: -Ђ з'являється замість — ы у твердій групі (съ высотЂ — новгородська Мінєя 1096 р.), а в м'якій замість -Ђ; виступає корелят флексії -ы твердої групи — -и (Еуфросиниі — новгородська Мінея 1097 р.). Виникла варіантність у формах родового відмінка. В північно-східних і західних областях узагальнення пішло в напрямку поширення флексій твердої групи на м'яку (пор. рос. воды — земли, білорус, вади — зямлі). Однак на півдні зберігалася давня різниця флексій твердої й м'якої груп (пор. укр. води — землі <- землЂ).20. Розрізнялися також флексії іменників -о- (столъ) та -jo- основ (конь) у знахідному відмінку множини (столы — конЂ; князЂ). У називному множини в них було спільне закінчення -и-(столи, кони). Дуже рано почалася взаємодія відмінкових форм називного й знахідного, причому в північних та західних діалектах форми називного множини іменників -jo- основи почали витісняти закінчення знахідного (князи имамъ — житие Нифонта 1219 р.). На півдні Русі цей процес пішов у зворотному напряму — форми знахідного почали витісняти закінчення називного множини (сторожЂ изъиманЂ — "Повість минулих літ"). Ця риса стала характеризувати українську мову (коні, сторожі конЂ, сторожЂ).