Слов’янські народи і мови
28 Німчук В. В. Періодизація як напрямок..., с. 4—6.
29 Найдокладнішє цитується й аналізується фактичний матеріал із писемних пам'яток східних слов'ян XI—XIII ст. у названій вище монографії Ф. П. Філіна "Происхождение...".
У ділянці фонетичної системи відзначимо такі риси живої мови півдня Русі:
1. Зміна е в о після історично м'яких приголосних перед споконвіку твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, ц та j (й). Явище відбите в текстах від XI ст. (чоловЂкъ — Ізборник 1073 р., жона — Ізборник 1076 р.; пор. рос. человек, жена).
2. Перехід давнього звука, що позначався буквою Ђ і звучав, мабуть, як дифтонг іе, у звук і. Процес почався, напевне, в XI ст. і остаточно завершився в кінці XII — початку XIII ст. (въ мироу вино пиющихъ — Ізборник 1076 р., тобто "в міру").
3. Збіг приголосних ы та и в середньому (українському) и відбивається вже в текстах XI ст. (риба — Ізборник 1073 р., просыти, съвЂтьныкъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У Євсевієвому євангелії 1282 р. фіксується навіть е на місці ненаголошеного и — да ж(е)вотъ имоутъ (коли тут не описка!).
Занепад редукованих голосних ь, ъ викликав ряд звукових змін на півдні Русі.
4. Споконвічні о, е, подовжені після занепаду ъ, ь, імовірно, дифтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги тільки в південних східнослов'янських говорах (дифтонгізація охопила й частину говірок південного ареалу майбутньої білоруської мови). Рефлекс довгого о — звук у в нових закритих складах фіксується в пам'ятках, починаючи з XIII ст. (субутныи — Типографське євангеліє № 6 XII—XIII ст.). Дифтонгізація довгого е в новозакритих складах виявляється через написання Ђ (т. зв. новий Ђ) на його місці в південних пам'ятках XII і наступних століть, а монофтонг и (тобто і) — відповідник етимологічного е в новозакритому складі — фіксується з XIII і наступних століть (нестроинья — Путенське єв.). Варто зазначити, що монофтонг у або у (графічно ю) засвідчується на місці е, який раніше перейшов у о після м'яких перед споконвік твердими приголосними (щюдръ — Типографське євангеліє № 6 XII—XIII ст.; иудЂюмъ — Галицьке євангеліє близько 1266 р.).
5. Відпадіння початкового jь на південному заході відбите в пам'ятках з XIII ст. (не пати замість не имать в Євсевієвому євангелії 1283 р.).
6. Сполуки ръ, лъ, рь, ль на південному заході Русі дали рефлекси ры (ри), лы (ли) (яблыко — житіє Сави Освященого XIII ст.), а на півночі — ро, ло (яблоко — Пандекти Никона Чорногорця 1296 р.).
7. У південних і західних говорах Русі перед початковими р, л, якщо після них занепадав слабкий ь, розвинувся приставний голосний / (й); коли після них занепадав слабкий ъ, міг розвинутися приставний о. Це явище задокументовується з XIII ст. (праведнаго Илва "Льва" — Євсевієве євангеліє 1283 р.).
8. Редуковані ы, і дали на південному заході Русі рефлекс ый, ий, а на північному сході — ой, ей, що безсумнівними прикладами засвідчується з XI— XIII ст. (князъ великой — Московське євангеліє 1339 р.).
Досить чітка диференціація спостерігалася в частині системи приголосних звуків (фонем).
9. Східнослов'янська мовна територія за вимовою спільнослов'янського звука g дуже рано поділилася на дві великі діалектні зони; південну — з фрикативним γ (згодом у частині говорів він перейшов у фарингальний h) та північну — з g. Хронологія переходу g в h точно не з'ясована. Можливо, процес g -> h почався ще в спільнослов'янську добу. Випадки написання х на місці г у південних пам'ятках XI ст. (ходъ замість годъ — Ізборник 1073 р.), мабуть, указують на тенденцію позначати буквою х фрикативний γ чи фарингальний h. У галицьких грамотах XIV—XV ст., написаних латинськими літерами, замість g вживається h.
Варто згадати, що після занепаду ъ, ь унаслідок одзвінчення к перед дзвінкими приголосними на півдні Русі знову з'являється фонема g (з XVII ст. позначається літерою ґ).