АКТИВНІСТЬ / ПАСИВНІСТЬ СУБ’ЄКТА В КОНТЕКСТІ АНАЛІЗУ ПРЕДИКАТА

Предикатні ситуації, марковані за ознакою “активності”, не мають стабільного характеру. Їх структурно-семантичний аналіз засвідчує втрату сем активності (Будинок будується), доцільності (Мете хуртовина), об’єктності (Батько оре). Внаслідок нейтралізації семантичних компонентів дії окремі предикати опиняються на периферії польової структури “активності”.

Аналіз ознаки “пасивності”. Загальний характер пасивного суб’єкта визначаємо як неволюнтативний, позбавлений смислів цілеспрямованості, усвідомлення, добровільності, зусилля. У мовознавчій літературі синонімними поняттями “пасивного” суб’єкта виступають терміни “неактивний”, “інактивний”, “неагентивний”, “деміактивний”, “пацієнс”, “носій ознаки / стану”, “експерієнсив”, розмежування яких може проводитись залежно від “ступеня” пасивності суб’єкта та від особливостей його поняттєвої сутності.Відомо, що ступінь активності суб’єкта впливає на актантну рамку предикатного знака. Низька “концентрація” цієї ознаки знижує його інтенційні можливості. Переважна більшість пасивних суб’єктів зорієнтована на предикат, утворюючи замкнені, але достатні у функційному плані структури. Інактивний характер суб’єкта знайшов відображення в логіко-семантичній категорії абсолютивності / відносності, засвідчуючи автосемантичний характер предиката.

Неактивність суб’єкта корелює з природою предиката. Компоненти “пасивності” у структурі суб’єктної синтаксеми відображаються в характері предикатного знака та мовної ситуації. Мікроструктура цього поля, як і поля “активності”, має центр та периферію. Рівень неактивності суб’єкта безпосередньо залежить від кореляції цієї ознаки з динамічністю / статичністю та, звичайно ж, від лексичного наповнення суб’єктних позицій. Діапазон значень цієї ознаки широкий – від неконтрольованих ситуацій до власне пасивних. Останні є ядерними у польовій структурі ознаки, засвідчуючи перехресний характер пасивності / статичності. Від центру до периферії відзначаємо поступову нейтралізацію цих ознак та активізацію опозиційних.

Ознака “неактивного суб’єкта” об’єднує кілька предикатних типів: процесу, стану, якості, кожен із яких має певні особливості щодо цієї ознаки, адже “значення предиката визначає характер значення діяча чи носія стану” [11, с.67]. Якщо в предикатах дії “активність” маркована назвою істот (за винятком кількох периферійних груп), то в неакціональних предикатах “пасивність” суб’єкта не має маркування: він може виражатися як істотою, так і неістотою.

Предикат процесу, як предикатна грамема, пов’язана із якісними та кількісними змінами суб’єкта, відзначається і певними особливостями щодо аналізованої ознаки. Процеси стосуються найрізноманітніших явищ у світі, тому суб’єкти при цих предикатах охоплюють широкі референційні групи іменника. Носій процесу неактивний, але ця “інертність” зумовлена його природою. Він не стимулює свого існування: розвиток чи занепад продиктовані його онтологічною сутністю. Отже, компонент пасивності вносить елемент протиріччя в динамічну сутність предиката процесу. Суб’єкт предиката процесу, на наш погляд, доцільно називати саме “неактивним” (“інактивним”, “деміактивним”). У літературі натрапляємо ще й на термін “квазіпасивний”, який підкреслює “напівпасивність” таких суб’єктів [22, с.35], зближуючи їх із виконавцями випадкових дій.

Можемо виділити окремі групи носіїв процесуальної ознаки залежно від ступеня їх “пасивності”. Найменш “пасивними” виступають суб’єкти-істоти: Олеся Балабушиха після пригоди своєї з Казанцевим не жила, а чевріла, неначе громом прибита (І. Нечуй-Левицький). Прокоповичка насторочила вуха й повеселішала. (І. Нечуй-Левицький). Отець Харитін вже постарівся, посивів і почав слабувати (І. Нечуй-Левицький). І це закономірно, адже суб’єкт-істота містить імпліцитну активність, що породжує динамізм ситуації, навіть якщо і не є активним учасником лексикалізованої ситуації. Саме такі структури є спорідненими з моделями неконтрольованих дій (мимовільного руху). На однаковий характер предикатних моделей указує те, що у семантиці їх суб’єктів відсутні компоненти зусилля, волі та намірів.

“Дії” неживих предметів, зокрема природних явищ та назв флори, чимало мовознавців на підставі відсутньої маркованості виконавця (людини) також схильні розглядати в контексті предикатних ситуацій процесу: У кімнату увірвався вітер [10, с. 54], Плющ обвив колону [20, с.8]. Метафоричні та метонімічні переосмислення, що лежать в основі наділення неживих предметів діями, які апріорі належать істотам, мають складну природу. А. Загнітко зазначає, що розширення складу лексем-репрезентантів лівобічної валентності дієслова в результаті таких переосмислень “зумовлює неодноплощинні семантичні нашарування в дієслові, трансформує речення із семантично елементарного в семантично складне” [13, с.200]. Зауважимо, що семантичні зміщення у структурі самої дії не впливають суттєво на характеристику предикатної одиниці – ні на часову, ні на субстанційну, яка визначає актантну рамку предиката. Ми оцінюємо такі ситуації як “дії”, що зазнали семантичних інновацій, унаслідок чого набули категорійних ознак “процесу”.Ситуації із суб’єктами-природними явищами часто зазнають вторинних модифікацій на рівні поверхневої структури речення. Семантичні зміщення відбуваються внаслідок морфологічної заміни інваріантної форми суб’єкта, порівн.: Вітер завиває. Сніг мете та Вітром завиває. Снігом мете. У другій парі речень усунення агенса зумовлене усуненням називного відмінка. Морфологічний варіант орудного відмінка суб’єкта та односкладність речення зміщують площину характеру виконавця дії. Формальна безособовість структури дезактивує суб’єкт та ситуацію загалом, наближаючись до подій у сфері природних явищ, на зразок Світає. Примерзає. Весніє. Референтний ланцюг суб’єктів предиката процесу (і будь-якого іншого типу): антропонім → фаунонім → флора → нежива природа → предметний світ відтворює ступені “активності” суб’єкта, скеровані в бік пасивізації.