Основні типи і моделі розвитку країн, що розвиваються

Однією з відмітних рис сучасного соціального - економічного розвитку країн “третього світу” є яскраво виражена тенденція до посилення економічної ролі держави. Це пов'язано, з одного боку, із сучасною загальносвітовою практикою розробки правлячими силами і фіксування в їхніх програмах національних стратегій і довгострокових цілей розвитку. З іншого боку, у країнах, що розвиваються, є для цього цілий ряд властивих тільки їм причин, пов'язаних з необхідністю перебороти глибоку економічну відсталість, архаїчні соціальні структури, із залежністю й уразливістю положення країн, що розвиваються, у системі світового капіталістичного господарства. Низький рівень розвитку капіталізму (у багатьох країнах він відповідає стадії первісного нагромадження капіталу), до того ж деформуємого впливом центрів світового капіталістичного господарства, ставить занадто вузькі рамки суспільному розвитку цих країн. Тому держава виступає головною мобілізуючою силою цілеспрямованого розвитку їхньої економіки. У залежності від соціального - політичного вибору воно або підкоряє цю роль інтересам зростаючого класу національної буржуазії, або розвиває її в національних інтересах із прицілом на розвиток соціальної організації більш високого порядку.

Здійснення програмних стратегій розвитку, розроблювальних національними урядами, пропонує втручання держави в економічні і соціальні процеси. Це втручання відбувається в двох формах: у формі прямої участі в суспільному відтворенні й у формі непрямого регулювання його різних сторін.

Пряма участь держави у відтворенні суспільного продукту пов'язано з переходом у його власність частини цього продукту і накопиченого суспільного багатства, у тому числі частини засобів виробництва. Частина економіки, що функціонує на основі державної власності, утворює державний сектор. Непряме регулювання торкається всіх укладів і сектори економіки, випливаючи з основних стратегічних установок економічної і соціальної політики правлячих сил.

Державне регулювання економічних і соціальних процесів у країнах, що розвиваються, здійснюється в основному за допомогою тих же інструментів і важелів, що й у розвинутих країнах, - планування, фінансової, кредитної, податкової і валютної політики, контролю над цінами, інвестиційного законодавства й інших заходів адміністративного впливу.

Серед різноманітних засобів регулювання центральне місце займає планування, під яким у широкому значенні розуміється цілеспрямована діяльність держави по регулюванню процесу суспільного відтворення і соціальних умов. Планування містить у собі розробку загальної концепції і цілей стратегії розвитку на планований період, розробку плану і його програм, що конкретизують, розробку заходів для їхнього здійснення й оцінку виконання.

Широке поширення планування в країнах, що розвиваються, викликане тим, що усі вони зіштовхуються у своєму розвитку з труднощями і проблемами, подолання яких через механізм стихійного регулювання економічних процесів виявляється неможливим.

РОЗДІЛ 7

Проблеми економічного розвитку.Сказати, що країни повинні стимулювати швидке зростання капіталу та техніки, ще не означає відповісти на запитання, які ці ключові складові розвитку мають застосовуватися. Серед значної кількості питань, що виникають при плануванні і розвитку, зосередимося на чотирьох проблемах, які постійно постають : співвідношення між промисловістю та сільським господарством, роль експортної орієнтації, ризик надмірної спеціалізації та роль ринку.

Індустріалізація та сільське господарство. У багатьох країнах доходи міського населення більш ніж у двічі вищі, ніж сільського населення.

І в багатих країнах більша частина продуктивних сил зосереджена, зокрема, в обробці промисловості. Отже, можна дійти , що індустріалізація є скоріше причиною, ніж наслідком достатку.

Необхідно остерігатися висновків, які спричиняють помилку post hoc. Інколи можна почути: ”Багаті палять сигари, але куріння ще не робить вас багатою людиною”. У такий самий спосіб економічно недоцільною для бідної країни наполягати на створенні національної авіалінії або великого прокатного стану. Це не є фундаментальною необхідністю економічного зростання.

Урок багатолітніх спроб прискорити індустріалізацію за рахунок сільського господарства примусив аналітиків оцінити заново роль сільського господарства. Індустріалізація може бути капіталомісткою, збираючи робітників у переповнених містах, і часто створюючи високий рівень безробіття. Підвищення продуктивності праці у сільському господарстві, можливо вимагає менше капіталу, забезпечуючи водночас зайнятість надлишкової робочої сили.