ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ ДЕРЖАВИ

Натомість, якщо одного дня з'ясується, що Україна втратила свій історичний шанс чи не сприйняла нових міжнародних реалій, то пошуки винних серед представників владних структур мало зарадять справі. Врешті-решт, новітня Україна схильна до уникнення персоналізації зовнішньополітичної стратегії, хоч їй і не бракує особистісного лідерства в цій ділянці державного управління. Отже, на порозі ХХІ ст. українське суспільство мусить більш свідомо поставитись до своєї частки відповідальності у визначенні міжнародного курсу.

У зв'язку з цим першорядного значення набуває створення традицій та організаційних засад суспільного обговорення зовнішньополітичної стратегії. Інакше кажучи, існує потреба у розвиткові потенціалу гнучкого і змагального визначення пріоритетів України у взаємодії з міжнародною спільнотою. З огляду на український досвід щонайменше останнього десятиліття, вважаємо, що корисно відокремлювати таку аналітичну діяльність від діяльності окремих політичних партій та рухів, не заперечуючи, звичайно, їхнього права брати участь у дискусіях. Лише за такої умови громадянське суспільство, що народжується, матиме аналітичні ресурси впливу на владу, а влада, у свою чергу, забезпечуватиметься додатковими аналітичними ресурсами для зваженого коригування державної зовнішньополітичної стратегії.

Чому такого коригування конче потребує Україна?

По-перше, українське суспільство тривалий час перебуватиме в стані драматичних трансформацій, а отже, зазнаватимуть змін громадська думка та сприйняття України міжнародним співтовариством.

По-друге, змінюватимуться зовнішньоекономічні орієнтири й інтереси українських підприємців, які шукатимуть виходу на світові ринки.

По-третє, зазнаватиме важливих змін міжнародне оточення країни, зокрема через вихід на міжнародну арену нових акторів міжнародної політики та зміну ролі попередніх.

По-четверте, Україна розташована у складному, але критично важливому геополітичному просторі в Євразії; фундаментальними характеристиками є її проміжний статус та сусідство з кількома геополітичними утвореннями, яким притаманна висока конфліктогенність.

По-п'яте, над свідомістю українців і надалі тяжітиме травматичний історичний досвід нації, в якому бездержавне існування і короткі миті творення державності супроводжувались демографічними катастрофами та цивілізаційною маргінальністю. Не буде перебільшенням сказати: щоразу, як засвідчує історія, українці втрачали державу не в останню чергу через хибність чи навіть відсутність чіткої зовнішньополітичної стратегії своєї влади.Цілком очевидно, що ці чинники спонукатимуть не просто до корекції зовнішньополітичної стратегії держави, а в окремих пунктах можуть вимагати навіть її радикального уточнення. Єдиним обмежувачем такої корекції мусить бути Конституція України, зокрема ті її статті, що фіксують як вищу вартість буття українського народу суверенітет і незалежність його держави.

Якими могли б бути деякі практичні кроки у справі створення інфраструктури плюралістичного процесу визначення зовнішньополітичної стратегії України? На наш погляд, потрібно починати з таких заходів:

— надати більшої публічності звітам влади про її зовнішньополітичну діяльність та програму дій, зокрема посилити інформаційне забезпечення кроків вищих державних чиновників на міжнародній арені. Вкрай важливим у цьому зв'язку є започаткування видання справді інформативної загальнодоступної офіційної зовнішньополітичної періодики, яку мають багато країн. Зокрема, було б корисним регулярно видавати збірник (вісник), який би публікував поточні документи з питань української зовнішньої політики (промови, заяви, інтерв'ю державних керівників);

— з метою укорінення і розвитку в українському суспільстві традиції дослідження та обговорення мегатенденцій міжнародного розвитку і оптимальних відповідей України на принципові виклики міжнародної політики слід, врешті-решт, створити неурядові аналітичні установи відповідного профілю. Очевидно, це вимагатиме адекватного матеріального забезпечення їх діяльності і, зокрема, підтримки видавничих проектів. Істотну проблему початково становитиме і кадрове забезпечення цих інституцій. Проте за умови наявності організаційної волі ці проблеми долатимуться паралельно зі самовизначенням цивілізованих національних груп інтересів, спроможних відкрито спонсорувати як прибуткові, так і неприбуткові організації;

— в Україні дедалі гострішою ставатиме потреба в інституціях, які могли б поєднувати функції громадських форумів і «мозкових трестів». У багатьох країнах таку роль виконують організації на зразок рад із зовнішньої політики чи товариств зовнішньої політики із загальнонаціональним чи регіональним статусом. Створення принаймні однієї такої ради з штаб-квартирою у Києві слід було б розглядати завданням найближчого часу.