ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ ДЕРЖАВИ

Друга. Стратег має мислити, враховуючи весь комплекс національних інтересів. Цілком зрозуміло, що застосування цього принципу в повному обсязі ускладнюється класичною проблемою визначення національних інтересів. В усякому разі наявність суб'єктивно визначених, але глибоко усвідомлених національних інтересів у світоглядному ядрі стратегії вже є достатнім для відповідності такому критерію. Інша річ, що претензія на правильність і ефективність певної стратегії вважається виправданою лише за умови кваліфікованого і неупередженого підходу до національних інтересів країни. Проте справа ускладнюється тим, що нерідко цілі нації демонструють помилкове або викривлене розуміння своїх інтересів. Це вимагає відвертого нонконформізму з боку стратега, який здатний оприлюднити свої погляди, що суперечать поглядам більшості.

Третя. Стратег у своєму мисленні має оперувати широкими категоріями часу і простору. Лише той, хто спроможний передбачити реалії буття хоча б однієї-двох майбутніх генерацій, може сьогодні стояти на грунті стратегічного передбачення. Проте стратег — це не стільки футуролог, скільки філософ, що готовий піднятись над прагматикою сьогодення. Внутрішня настанова на довготерміновість є реальною запорукою уникнення спокус політичної кон'юнктури та не виваженого тлумачення національних інтересів. Традиційно ознакою стратегічної масштабності аналізу була також спроможність оперувати геостратегічними (геополітичними) уявленнями. Класична геостратегічна (геополітична) думка завжди розглядала як головні одиниці міжнародної політики кілька великих країн, а також геостратегічні (геополітичні) регіони та субрегіони. Цей підхід вважається дієвим і сьогодні.

Таким чином, стратегічне мислення та концептуалізацію в царині міжнародної політики можна окреслити як окрему ділянку в мистецтві державного управління. Проте особа, що реалізує міжнародну стратегію, може мати різний суспільний статус і сповідувати різні теоретичні підходи. За цими критеріями спробуємо визначити основні типи стратегів.

За статусним критерієм, як нам уявляється, можна виділити принаймні чотири основні типи стратегів:

1. Національний лідер.

2. Урядовець (зокрема дипломат).

3. Аналітик.

4. Публічний політик.

За критерієм теоретичних підходів до міжнародного життя доцільніше говорити про три основні типи:

1. Реаліст (різні варіанти).

2. Транснаціоналіст (мондіаліст).

3. Редукціоніст (ідеологічний, релігійний, економічний тощо).

Ця формалізована класифікація, звичайно, не може охопити абсолютно всі історичні та сучасні реалії. Однак вона дає змогу досить чітко ідентифікувати кожну досліджувану особу, характеризуючи її за комплексом показників, що свідчить про об'єктивні можливості впливу на державну стратегію та світоглядні засади стратега. Натомість не слід забувати й про те, що за сучасних умов і зовнішньополітична стратегія великою мірою є продуктом колективної творчості, а у громадянських суспільствах в опрацюванні стратегічних ідей і концепцій особливо помітну роль відіграють недержавні структури.

Як засвідчує як історичний досвід, так і практика наших днів, нерідко зовнішньополітичний стратег як особистість з об'єктивних чи суб'єктивних причин опиняється поза суспільною увагою. Країни іноді «переживають» «паузи» в історії національної стратегічної творчості. Проте навіть за відсутності радикальних поворотів в історичних долях окремих народів і світу в цілому (на зразок краху міжнародних систем чи революцій) завжди існує можливість для висунення та втілення нових стратегічних моделей. В останній третині ХХ ст. хист до сформулювання стратегічного бачення національної зовнішньої політики у «стабільному» міжнародному середовищі набуває особливого значення. З огляду на це особливий інтерес становлять постаті двох непересічних міжнародних стратегів — наших сучасників американців Г.Кіссінджера і З.Бжезинського. Вони випробували себе в різних ролях і мали суттєвий вплив на визначення глобальної зовнішньополітичної стратегії США. Цей приклад цікавий, зокрема, ще й тим, що за подібних обставин трансформації «холодної війни» через розрядку, вони пропонували рішення, які спирались на різні стратегічні моделі.