Відкриті пошкодження. Рани
Шок виникає переважно у разі тяжких поранень (забиті, рвані та роз¬міжчені рани з травматичною ампута¬цією чи скальпуванням, які супровод¬жуються не тільки сильним подразнен¬ням мозку, але й кровотечею).
Локалізація рани також відіграє велику роль у розвитку шоку. Зокре¬ма, найчастіше ускладнюються шоком рани з великою зоною ушкодження, що локалізуються на кінцівках (стопа, кисть), у ділянці суглобів, промежи¬ни і статевих органів, а також живо¬та. Багато ран, особливо з малою зо¬ною ушкодження тканин, окрім болю, не супроводжуються клінічно помітни¬ми загальними порушеннями.
Місцеві прояви ран та їх клінічні ознаки дуже залежать від походжен¬ня, характеру їх, локалізації розташу¬вання довгої осі рани відносно так званих ліній Лангера, а також від за¬гального стану потерпілого.
Головний місцевий симптом ран — кровотеча. Але за пошкодження не¬великих судин, якщо не порушена система згортання крові (гемофільний синдром), кровотеча не буває вели¬кою і незабаром спонтанно зупиняєть¬ся внаслідок утворення тромбів, які закривають отвір судин. За інших рівних умов кровотеча завжди більша з різаних та рубаних ран, ніж з ран, що нанесені тупим знаряддям. Це пояснюється малим пошкодженням тканин у разі перших і масивним — у разі других. За останніх утворюється багато факторів згортання крові та спостерігається закручування внутрі¬шньої оболонки судин. Рани облич¬чя, голови, промежини та статевих органів супроводжуються сильнішою кровотечею, ніж рани інших локалі¬зацій, унаслідок доброго кровопоста¬чання цих ділянок. Різані та рубані рани мають рівні краї, поверхня їх дуже кровоточить. Забиті, рвані та розміжчені рани мають нерівні, зазуб¬рені та розчавлені краї, з крововили¬вами в них і навколишні тканини. У ранах є згустки крові. Якщо великі судини не пошкоджені, такі рани мо¬жуть бути навіть "сухими".
Рани скальповані та клаптеві дуже кровоточать. Колоті рани майже не супроводжуються кровотечею, якщо рановий отвір закритий кров'яним згу¬стком. Також мало кровоточать рани укушені. Отруєні рани супроводжу¬ються незначною кровотечею, якщо отрута (змії чи хімічна) підвищує згортання крові, якщо ж навпаки (бу¬ває у разі укусу гримучої змії, гадю¬ки), — кровотеча буває сильною.
Зяяння рани (розкриття) залежить від напрямку осі її стосовно ліній на¬тягання шкіри, напрямку скоротли¬вих (еластичних) волокон, еластич¬ності тканин, глибини та об'єму втра¬ченої тканини. Різані та рубані рани, які не супроводжуються втратою тка¬нини і нанесені паралельно до напрям¬ку еластичних елементів шкіри (ліній Лангера) та м'язових волокон, не зя¬ють і, навпаки, зяяння їх велике у разі перпендикулярного напрямку рани до цих волокон.
Якщо під час пошкодження вири¬вається частина тканин, рани зяють не¬залежно від напрямку довгої осі їх сто¬совно еластичних волокон шкіри. Але й ці рани зяють більшою мірою тоді, коли довга вісь рани розташована пер¬пендикулярно до ліній натягу шкіри.
Усі названі загальні та місцеві ознаки стосуються лише свіжих ран. Рани несвіжі за клінічною картиною звичайно дещо відрізняються від свіжих. Насамперед треба враховува¬ти наявність ознак запального інфек¬ційного процесу. Залежно від ступе¬ня розвитку його, зокрема характеру ексудату, несвіжа рана може бути інфікованою або ж гнійною. Перша характеризується появою серозного запального ексудату, друга — гнійно¬го. Крім того, в несвіжій рані вже можна помітити оком осередки некро¬зу тканин (межу між травмованими і здоровими тканинами).Порушення функцій організму в цілому і окремого органа залежать від величини і характеру рани, а також від її локалізації. Навіть маленька рана на пальці зумовлює порушення функції всієї кінцівки. При деяких професіях (музиканти, хірурги тощо) така рана може спричинити тимчасо¬ву втрату працездатності. Деякі рани, зокрема складні, можуть призвести до стійкого порушення функції органа та втрати працездатності, а іноді й смерті пацієнта, особливо у разі розвитку тяжких ускладнень.
Загоювання ран — дуже складний біологічний процес, що включає низ¬ку патофізіологічних, гістоморфоло-гічних та біохімічних реакцій, оста¬точним наслідком якого є відновлен¬ня анатомічної цілості пошкоджених тканин (усунення тканинного дефек¬ту) та їх функції. Воно відбувається завдяки регенерації, тобто репро¬дукції, відтворенню собі подібної тка¬нини. До неї здатні лише деякі так звані прості тканини — епітелій шкіри та слизових оболонок, сполучна тка¬нина, нервові волокна, кістки, а з компактних органів — печінка. Всі інші високоспеціалізовані тканини ре¬генерувати не можуть, і тому дефек¬ти в них відновлюються шляхом ре¬парації, тобто заповнення сполучною (грануляційною) тканиною, з якої в завершальній стадії загоювання фор¬мується рубець. Навіть новоутворений епітелій шкіри повністю не'відновлює архітектоніку, він позбавлений пото-вих залоз та волосяних фолікулів. Процес загоювання рани має багато стадій. Є чимало класифікацій поді¬лу процесу загоювання ран на стадії. У переважній кількості класифікацій про¬цес загоювання ран ділиться на три стадії, чи фази, і лише в окремих з них — на дві. Але назви стадій дещо різні — залежно від критерію, який той чи той автор кладе в основу своєї класифікації, — патофізіологічний, клінікоанатомічний чи клінікобіохіміч-ний. Першу стадію частіше називають стадією запалення, очищення, або підготовчою, а згідно з двостадійною класифікацією І.Г. Руфанова і його по¬слідовників — фазою гідратації (овод-нення). Друга стадія має назву запов¬нення, проліферації чи фіброплазії, а за класифікацією І.Г. Руфанова — дегідра¬тації; третя стадія — рубцювання, фібро-тизації або ремодуляції рубця та епіталі-зації. Найпоширенішим і найбільш нау¬ково обгрунтованим є виділення трьох стадій загоювання ран на підставі клініко-гістопатофізіологічних кри¬теріїв. Найбільш прийнятою є класиф¬ікація, запропонована M.I. Кузіним та Б.М. Костючонком, які виділяють ста¬дію запалення, стадію регенерації (про-ліферації та дозрівання грануляційної тканини) та стадію перебудови рубця й епітелізації.