Добро, зло, совість
"Добро должно быть с кулаками,
Добро суровым быть должно".
Можливо, потрібен і такий різновид добра. Але наведемо уривок з послання апостола Павла: "Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає" (ІКор. 13, 4-8).
Ось, здається, вичерпне визначення добра .
Марно чекати доброти у індивіда гедонічного типу, інтереси якого спрямовані виключно на задоволення фізіологічних потреб.
Не слід вважати по-справжньому доброю людину, фізично і духовно малорозвинену, хоч окремі елементи доброти її характеру можуть бути притаманними. У кращому випадку альтруїзм такої людини сконцентрований на членах її родини, на боротьбу за суб'єктивні ідеали, на задоволення власних потреб.
На формування почуття доброти впливає і оточуюче людину мікросередовище: родина, виробничий колектив, друзі. Поступово накопичується і "досвід страждання", який учить щиро відгукуватися на знегоди інших людей.Лікарем, який пізнав сутність страждання, бо тяжко хворів на сухоти, був Антон Павлович Чехов. І до кінця життя, уже в Криму, долаючи власну хворобу, великий письменник-лікар працював заради добра. М. Горький пригадує чеховські слова: "Якби у мене було багато грошей, я б побудував тут здравницю для хворих учителів. У мене була б бібліотека, сад, пасіка, музичні інструменти. Не можна ж байдуже дивитись, як учитель потерпає від холоду в жалюгідних школах і в тридцять років має ларингіт, ревматизм, туберкульоз ."
Незабаром у багатьох газетах з'явився лист А. Чехова з приводу будівництва санаторію "Яузлар" для хворих на сухоти. "Справа всіх воістину добрих", — ось його слова. До 40 тис. карбованців, отриманих на пожертви, А. Чехов додав власні 5 тис., і "Яузлар" відкрив свій лікувальний корпус. Нині тут протитуберкульозний санаторій імені А. П. Чехова. Сучасник письменника, редактор газети А. Бесчинський писав; "Мені добре відомо, яким чином Чехов допомагав хворим "дешево влаштуватися". Він повністю вносив за них платню в притулок для хроніків, а інколи приймав у себе вдома".
. Останні місяці життя Антона Павловича. Йому дуже важко працювати. Та хворі з навколишніх татарських сіл просять допомоги у "доброго лікаря", і він не відмовляє . Знаменними є слова доктора медичних наук, письменника Юрія Щербака в післямові до талановитої книги Є. Меве "Медицина в житті й творчості А. П. Чехова": "Коли читаєш "Сахалін", серце переповнюється ніжністю й вдячністю до цієї високої (зріст 186 см) і дуже знесиленої (вага 62 кг) людини, хворого на сухоти російського інтелігента в пенсне, який подолав смертельну небезпеку в ім'я істини. Все своє життя Чехов зберігав вірність клятві Гіппократа. Він керувався цим кодексом не лише в стосунках з пацієнтами, а й у повсякденному житті. Скромність, делікатність, доброта й порядність Чехова — невигадана легенда вітчизняної словесності".
На щастя, доброта — міцна домінанта, властива людині взагалі. З віком, у міру надбання соціальної зрілості, у індивіда виникає відповідна зміна мотиваційної основи доброти, яка виявляється у потребі негативних емоцій і, насамперед, у звичці до страждань. І чим похилішого віку стає людина, тим значнішу роль відіграє у неї ця потреба в добрих помислах і вчинках.
Добрих людей серед нас небагато. А тому необхідно "культивувати" паростки доброти у кожній людині. Цю благородну місію повинні здійснювати як сім'я, так і суспільство, в якому не на словах, а на ділі принципи гуманізму є пріоритетними. "Немає більшої любов_і_як_ покласти нескінченне життя своє за друзів своїх!" — так сказав Христос. Цей заповіт повинен служити дороговказом для кожної людини, складати основу змісту життя.
Віддзеркаленням вищої доброти у свідомості індивіда є совість — цей своєрідний Закон, котрий покликаний чинити суд над собою, давати поради, оцінювати вчинки та намагання, виховувати себе.
Чим складніший внутрішній світ особистості, чим різноманітніші ставлення людини до навколишнього світу, тим сильніша потреба врівноважити свій духовний світ і бути незалежною особистістю. Людина починає творити над собою суд, і вона переконується, що там, усередині, існує якась могутня і потаємна сила, яка сама для себе є законом. Це — совість.