Застосування Лефлоцину при лікуванні гострого пієлонефриту

Важливою особливістю фармакокінетики ЛФ є 100 % біодоступність при пероральному застосуванні. Це дозволяє переводити хворих з парентерального введення антибіотика на пероральне, без корекції дози за умови відсутності порушень функції кишківника (так звана ступінчаста антибактеріальна терапія) [12].

ЛФ добре проникає у тканини та рідини організму. В ефективних концентраціях та при тривалому застосуванні він виявляється у тканинах легень, нирок, передміхурової залози, яєчок, у жовчному міхурі, м’язах, жировій тканині, мокроті, синовіальному та рановому ексудатах, жовчі [10]. Майже 90 % левофлоксацину екскретується нирками у незміненому вигляді. Після одноразового прийому 500 мг ЛФ концентрація препарату в сечі більше ніж у 50 разів перевищує концентрацію у плазмі крові [16].Підвищення добової дози ЛФ до 500, 750 і 1000 мг перорально чи внутрішньовенно протягом 7 діб сприяло зростанню рівнів концентрації у крові до 5,1; 8,5 та 12 мг/л відповідно, Т1/2 — 7–8 год. Високу біодоступність ЛФ, відсутність вираженої різниці фармакокінетичних параметрів залежно від способу введення було доведено рандомізованими подвійними сліпими плацебоконтрольованими дослідженнями. Концентрації препарату в крові перевищували значення МПК щодо клінічно значущих збудників протягом 24 годин і більше [9].

У результаті численних досліджень та широкого медичного застосування (в Японії — з 1992 р., в Європі та США — з 1996 р.) ефективність ЛФ вже досить широко вивчена. Отримані дані свідчать про його високу клінічну ефективність при тяжких інфекціях органів дихання, сечостатевої системи, шкіри та м’яких тканин. Одні з найкращих результатів були отримані при ускладнених інфекціях сечовивідних шляхів — 95 % видужання з ерадикацією збудника; при абдомінальній хірургічній інфекції — 93 %; при генералізованій формі інфекцій шкіри та м’яких тканин — 86 % [2, 7].

У відкритому рандомізованому багатоцентровому дослідженні порівнювалася ефективність, безпечність і переносимість левофлоксацину 500 мг внутрішньовенно 2 рази на добу та іміпенему/циластатину (ІЦ) 1,0 г внутрішньовенно 3 рази на добу в лікуванні дорослих хворих з підозрою на бактеріємію/сепсис [14]. З внутрішньовенного на пероральне застосування ЛФ були переведені 176 із 239 хворих (74 %). У більшості випадків (74 %, або 130 пацієнтів) перехід відбувався на 2–5-й день парентеральної терапії. Отримані результати свідчать, що ЛФ так само ефективний у лікуванні бактеріємії/сепсису, як і ІЦ. Частота клінічного видужання в популяції хворих, що виконали протокол, становила 89 % у групі левофлоксацину і 85 % у групі іміпенему/циластатину, а в популяції пацієнтів, що розпочали лікування, — 77 % і 68 % відповідно. Більш низька частота видужання у другій популяції була пов’язана з більшою кількістю випадків невизначеного ефекту, коли протокол був порушений, а результати оцінювалися як відсутність ефекту. Задовільна бактеріологічна відповідь на лікування також спостерігалася з однаковою частотою у двох групах (87 % і 84 % відповідно).

Левофлоксацин і офлоксацин є одними з найбільш безпечних фторхінолонів. За здатністю викликати побічні дії ФХ розташовуються таким чином [13, 15]:

- з боку органів травлення: пефлоксацин > ципрофлоксацин (ЦФ) = ЛФ > норфлоксацин > офлоксацин;

- з боку ЦНС: флероксацин > норфлоксацин > спарфлоксацин > ЦФ > офлоксацин = пефлоксацин > ЛФ;

- фототоксичність: ломефлоксацин > спарфлоксацин > пефлоксацин > ЦФ > норфлоксацин = офлоксацин = ЛФ.

Левофлоксацин подолав критичний бар’єр у 150 млн чоловік, які приймали цей антибіотик. Численні “нові” ФХ (моксифлоксацин, гатифлоксацин, геміфлоксацин) цієї межі ще не досягли. Так, травофлоксацин мав чудові показники, які навіть перевищували ЛФ, але був виключений із клінічної практики після 2 років його застосування через гепатотоксичність з летальними випадками після трансплантації печінки.Метою нашого дослідження була оцінка клінічної та бактеріологічної ефективності, а також безпечності Лефлоцину (“Юрія-фарм”, Україна) при лікуванні гострого пієлонефриту.

Матеріали та методи

У клініці запальних захворювань нирок, сечовивідних шляхів та чоловічих статевих органів Інституту урології АМН України Лефлоцин застосували для емпіричної монотерапії 30 хворих на гострий пієлонефрит. Лефлоцин призначали у комплексі з іншими препаратами патогенетичної та симптоматичної терапії. Всі хворі були жінками у віці від 18 до 76 років. У дослідження не включали хворих, які мали непереносимість фторхінолонів в анамнезі, ниркову недостатність, а також тих, що приймали антибіотики протягом останнього місяця. Препарат застосовувався внутрішньовенно по 500 мг один раз на добу протягом 5 діб. При ідентифікації чутливих до Лефлоцину збудників, а також у випадках відсутності росту мікрофлори подальша антибактеріальна терапія проводилася у вигляді перорального прийому левофлоксацину зі збереженням призначеної дози — 500 мг на добу. Посів сечі та антибіотикограма виконувалися всім хворим до прийому препарату і після 5 діб його застосування. Враховувалися збудники, виділені з сечі у клінічно значущих концентраціях (10 000 КУО/мл та вище). Також проводили загальні аналізи крові і сечі, визначення рівня креатиніну крові, УЗО та, за необхідності, рентгенологічне дослідження.