Значення колективу в діяльності медичного працівника
Саме медицина в кращих своїх моральних зразках і намаганнях концентрує й наочно уособлює концептуальні принципи та засади професійної колективності (колегіальності), тобто фахової взаємоповаги, порозуміння та водночас вимогливості до практичної роботи лікарів заради інтересів хворого. На важливості шанобливого ставлення лікаря до знань та навичок більш досвідченого колеги наголошує Гіппократ у своїй класичній "Клятві". Цей постулат лікарювання красномовно зауважено й у "Факультетській обітниці" молодих вітчизняних лікарів перед початком самостійного шляху. Варто зазначити, що принцип колегіальності загалом ґрунтується й проголошує повагу до будь-якої думки в процесі надання медичної допомоги (скажімо, під час консиліуму), незалежно від офіційного статусу лікаря. Власне, консиліум — то не обов'язково зіткнення протилежних міркувань трьох-чотирьох спеціалістів або якийсь формальний акт чи процедура.
Вельми цікавим нам здасться уривок зі спогадів славнозвісного академіка Миколи Дмитровича Стражеска. Він згадував історію видатного клінічного відкриття — одного із перших прижиттєвих діагнозів тромбозу вінцевих судин, тобто перших щаблів учення про інфаркт міокарда та Ішемічну хворобу серця ще в період, коли не застосовувалась ЕКГ. Цей епізод М. Стражеско наводить, розповідаючи про свого вчителя, генія світової терапії, професора Василя Парменовича Образцова.
"Звичка в Образцова була така. Прийшовши до терапевтичного відділення в Олександрійській лікарні (нині Центральна міська клінічна лікарня в Києві у районі Бессарабського ринку — Авт.), він в інтерна насамперед запитував, скільки є нових хворих, на що вони хворіють, і відразу йшов до них. Одного разу він наблизився до пацієнта, який потрапив до лікарні з приводу жорстокого болю в ділянці груднини. Свідомість його була потьмарена, пульс майже не промацувався. Образцов сів напроти, почав спостерігати, потім досліджувати, слухати. Він запитав інтерна: "Як ви гадаєте, що у хворого?" Той, як кажуть, бовкнув: "Ревматизм груднини". Образцов примружив ліве око (це була його манера) й продовжував сидіти біля хворого, нічого не кажучи. Скепсис на його обличчі проглядався чітко.
Начебто про себе я зауважив: "А може то закупорка вінцевих артерій серця?". Образцов крутнувся здивовано, подивився на мене й сказав: "Ви, мабуть, вгадали".
Запам'ятаємо цю дивовижну височінь колегіальності. Великий лікар погодився з думкою молодшого колеги. Відтак, у клініці В. Образцова справді панували товариськість, пильна увага до припущень і наукових осяянь. Отже, маємо діагностичний успіх на тлі колегіальної згуртованості!
Таким чином, колективність у медичному колективі є одним із наріжних принципів, які регулюють взаємостосунки між співробітниками. Колегіальність — це співробітництво і єдність, довіра й взаємоповага у вирішенні складних питань діагностики, патології та лікування хворих.
На жаль, у клінічній практиці зустрічаються непоодинокі випадки прикрого нехтування даним професійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність порушують деякі молоді лікарі-кар'єристи, які в гонитві за "авторитетом" чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським висловлюванням, як, наприклад: "Вам встановили помилковий діагноз", "Вважайте за щастя, що потрапили на лікування до мене" тощо. Свідоме чи навіть легковажне, випадкове паплюження професіоналізму колеги шкодить І справі, й пацієнтові. Адже чи буде відвідувач такого лікаря й надалі вірити в медицину?
Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого "авторитету" згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі.
Натомість вслухаємося у формулу відомого хірурга-гуманіста Поділля Людвига Івановича Малиновського, яку наводять у книзі "Лікарі-вінничани" О. Голяченко й В. Чорний. Л. Малиновський, який збудував у Вінниці губернську земську лікарню й оперував безліч разів, не брав із хворих жодної копійки. Характеризуючи свою хірургічну діяльність, він якось зауважив: "Оскільки я неодноразово мав щастя домагатися одужання, правда, як виняток, при захворюваннях, які колеги оцінювали як безнадійні, то й не відступлю від звички оперувати всіх у межах анатомічної досяжності й не таких, що агонізують".
Зверніть увагу на те, що, незважаючи на виняткові хірургічні перемоги, Л. Малиновський не ганить колег .
Становлення, авторитету лікаря це тривалий і копіткий процес, що потребує витримки, самовдосконалення й навіть самопожертви. Згадаємо відомого лікаря-інтерніста, засновника провідної російської терапевтичної школи, окрасу світової науки Сергія Петровича Боткіна. Любові й поваги колег та хворих він домігся виснажливою працею. Врешті-решт, вона призвела до тяжкої "ангіни пекторіс" у видатного лікаря й передчасної його смерті. Та жодного разу він не поступився своїм обов'язком.Взірцевим було ставлення професора С. П. Боткіна до молодих колег. Це доводить його промова на урочистому акті у Військово-медичній академії 7 грудня 1887 р. "День, коли держава й суспільство приймають у своє середовище нових співробітників на загальну користь, — зазначив С. П. Боткін, — увінчується публічними урочистими зборами всіх членів академії, її учнів, її почесних членів й почесних гостей, з участю близьких і рідних вихованців. За давньою академічною традицією, конференція академії доручає одному із професорів виголосити промову з цього приводу. У цьому році таку честь надано мені.