Медична психологія в контексті сучасної лікувальної практики

Питання про норми розумового розвитку мають iстотне значення для оцiнки здоров’я i хвороби. Водночас це важливо i щодо динамiки психiчного розвитку. В межах кiлькiсних показникiв норми iснують типовi варiанти, що тяжiють до певних крайнощiв. Скажiмо, у психомоторних актах виявляються швидшi або повiльнiшi реакцiї. Цi показники прийнятнi для здорових людей, однак у патологiї рiзке сповiльнення притаманне меланхолiйному пригнiченню або гiпотиреоїдній млявості. Прискорення реакцiй само по собi не характеризує патологiю, але в поєднанні зi зниженням їх якостi, тобто при збiльшеннi числа помилок, характеризує виникнення патологiчних станів. Наприклад, у гiпоманiакальному станi час реакцiї вирiзнення або вибору може перевищувати звичайну швидкiсть, але при цьому значно зменшується точність виконання проб. Основним у визначеннi патологiчного стану особистостi є порушення iнтегральної здатностi адекватно розв’язувати життєвi завдання.

Одним з найважливiших завдань медичної психології є виявлення особливостей i спiввiдношення перебігу психічних процесів мислення i почуттiв. Чим складнiше завдання, поставлене перед особою, тим вищими є вимоги до її iнтелектуальної діяльності. Однак розв’язання життєвих завдань вимагає не лише достатньо розвиненого iнтелекту, а й певних вольових та емоцiйних якостей: здатностi до вольового зусилля, стiйкостi, самовладання, самоконтролю, врiвноваженості, цiлеспрямованості. Узгодженiсть рiзних виявiв нервово-психiчної дiяльностi забезпечує адекватнiсть реакцiй життєвим умовам. Iнодi цю здатнiсть визначають як пристосованiсть до вимог життя. Однак вона дає людинi змогу не лише пристосовуватися до середовища, а й впливати на нього. Життєва адекватнiсть виявляється як у певних рисах особистостi (наприклад, у достатнiх iнтелектуальних i вольових якостях), так i у взаємовiдношеннях характеристик iнтелекту, волi, уяви, пам’ятi, почуттів. Непропорцiйнiсть або суперечливiсть цих якостей найчастiше є ознакою психологічних особистостей психопатiв.

Наука i практика виробили уявлення про нормальний стан як окремих систем органiзму i психiки, так i органiзму, психiки й особистостi взагалі. Слiд зазначити, що поняття норми психiчного здоров’я є поняттям не лише бiологiчним, але й соцiальним. Тому характеристика психiчного здоров’я включає оцiнку не лише сили, рухливостi та врiвноваженостi нервових процесiв, а й здатностi до вольового зусилля i вольової стiйкостi, динамiки iнтересiв, особливостей спiлкування i взаємин з людьми.

Вчення про хворобливi змiни психiки та особистостi взагалі — одна з найважливiших галузей медичної психологiї, що входить до складу загальної частини психiатрiї i психопатологiї і поєднує психiатрiю з медичною психологією. Умовно можна розмежувати два дуже близькi поняття, що належать до медицини: психопатологiю, яка є переважно роздiлом психiатрiї, і патопсихологiю — як роздiл медичної психології. Психопатологiя — це загальне вчення про патологiю психiки, її хворобливi змiни, в першу чергу виявленi у клiнiцi психозiв.

Медична психологiя переважно вивчає змiни тих процесiв i станiв, що притаманнi й здоровiй псиxiцi. Патопсихологiя як частина медичної психологiї — це психологiя особистостi у її зв’язку з хворобою, вивчення психiки хворої людини не лише у її хворобливих змiнах, а й у збережених проявах. Патопсихологiчне дослiдження спирається як на психологiчну теорiю, так i на психологiчнi методи.Певнi змiни психiки вiдбуваються не лише при психiчних захворюваннях, неврозах i психопатiях, а й у неврологiчнiй клiнiцi та при багатьох соматичних захворюваннях. Провiдне мiсце у медичнiй психологiї належить вивченню особливостей особистостi, що мають iстотне значення для виникнення i перебiгу захворювання та лiкування хворого, адже бадьорiсть, оптимiзм, самовладання, цiлеспрямованiсть можуть сприяти запобiганню недузі, полегшувати її перебiг та прискорювати одужання. І навпаки — психiчнi травми, психiчне напруження погіршують стан хворого i негативно впливають на перебiг захворювання, що не може залишатися за межами предмету медичної псиxології.

Таким чином, слiд відзначити загальномедичне значення медичної психологiї. Це теж вiдрiзняє цю наукову галузь як вiд патопсихологiї, так i вiд психопатологiї. Водночас неприпустимо недооцiнювати близькiсть, а часом i тотожнiсть об’єкта медичної психологiї i псиxопатологiї.

Лiкар повинен умiти всебiчно обстежувати не лише органiзм, а й особистiсть пацiєнта. Це умiння ґрунтується на медично-психологiчному досвiдi клiнiцистiв i на знаннi психологiчних теорiй, а не лише на знаннi соматичних проявів захворювань пацiєнтiв, особливостей психiки дiтей, людей похилого вiку, людей зі специфічними потребами, вагiтних жiнок, ендокринологiчних хворих, адиктивних особистостей тощо.

З наукової точки зору, психотерапiю вважають спецiальною галуззю медичної псиxології. У вузькому розумiннi психотерапiя є частковим випадком клiнiко-психологічної iнтервенцiї, що характеризується певною специфiчнiстю своїх методiв. Саме її висхiдним моментом є емоцiї i поведiнка людини, якi i складають предмет психологiї як науки. Клiнiко-психологiчну iнтервенцiю характеризує не етiологiя розладiв, а її методи, що виявляють свою дієвість і при діагностиці соматичних симптомів. Традицiйно поняттям психотерапiї визначають методи клiнiко-психологічної iнтервенцiї, якi застосовують у терапiї функцiональних порушень i порушень мiжособистiсних систем при психiчних розладах. Iнодi поняття психотерапiї використовується ширше i ототожнюється з поняттям клiнiко-психологічної iнтервенцiї. Близькiсть психотерапiї та психологiї раніше заперечувалася в медицині, виходячи з того, що лiкування хворих є завданням медицини, отже психотерапiя — медична галузь.