Розвиток фізіології

Таким чином, у другій половині XIX ст. були зроблені великі успіхи і вивченні функції окремих органів і систем, у дослідженні деяких найбільш простих механізмів регуляції діяльності серця (Е.Вебер, І.Ф.Ціон, І.П.Павлов), судин (А.П.Вальтер, К.Бернар, К.Людвіг, И.Ф.Ціон, Ф.В. Овсянников), дихання (Н.А.Миславський), кістякових м'язів (Ф.Мажанди, І.М.Сєченов, Н.Е.Введенський) та інших органів і систем. Але всі ці знання залишалися розрізненими, вони не були об'єднані теоретичними узагальненнями про взаємний зв'язок різних функцій організму між собою. Це був період нагромадження інформації, і тому превалював аналіз явищ (аналітична фізіологія). Однак уже намічалася і тенденція до синтезу, що виявлялася в прагненні до вивчення функцій центральної нервової системи й у першу чергу рефлексів.

Видатний внесок у розвиток рефлекторної теорії, що є однієї з основних теоретичних концепцій фізіології і медицини, уніс великий російський учений, видатний представник російської фізіологічної школи й основоположник наукової психології Іван Михайлович Сєченов (1829-1905).

Його роботи з фізіології диханя і крові, газообміну, розчиненню газів у рідинах і обміну енергії заклали основи майбутньої авіаційної і космічної фізіології. Однак особливе значення мають його праці в області фізіології центральної нервової системи і нервово-м'язової фізіології.

І.М.Сєченов першим висунув ідею про рефлекторну основу психічної діяльності і переконливо довів, що "всі акти свідомого і несвідомого життя по способі походження суть рефлекси".

Відкрите ним центральне (сеченовськое) гальмування (1863) уперше продемонструвало, що поряд із процесом порушення існує інший активний процес - гальмування, без якого немислима интегративная діяльність центральної нервової системи.Класичним узагальненням досліджень І.М.Сєченова з'явилася його праця "Рефлекси головного мозку" (1863), яку Павлов назвав "геніальним змахом російської наукової думки".

І.М. Сєченов створив велику фізіологічну школу в Росії. Його учнями були Б.Ф.Веріго, Н.Е.Введенський, В.В.Пашутін, Г.В.Хлопін, М.Н.Шатерников та багато інших.

Пізніше діяльність І.П.Павлова і створено ним наукової школи склала епоху в розвитку фізіології. Вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність, кро¬вообіг, травлення та ін., його ідеї і методи, аналітико-синтетичний підхід до вивчення фізіологічних явищ в цілому організмі визначили подальший розвиток фізіології XX ст.

За великі заслуги в розвитку фізіологічної науки І.П. Павлов у 1904 р. одержав Міжнародну Нобелівську премію (най¬вищу і найпрестижнішу премію того часу). У 1935 р. Міжна¬родний фізіологічний конгрес присвоїв І.П. Павлову звання «старійшини фізіологів світу».

Розвиток фізіології в Україні розпочався переважно в другій половині ХІІІ ст. у зв'язку з відкриттям медичних факультетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі. Найбільший внесок в розвиток фізіології зробили вчені Київського, Хар¬ківського, Львівського університетів та інститутів.

Великий внесок у розвиток найважливіших проблем нормальної та патологічної фізіології, геронтології, ендо¬кринології, онкології та ін., зробив видатний вчений О.О. Богомолець (1881—1946), президент АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці. У 1921 р. він написав перший вітчизняний підручник з патологічної фізіології.

Розвиток фізіології в XX ст. характеризується великими успіхами. Розроблено вчення про автономну нервову сис¬тему, вивчено багато різних процесів життєдіяльності, вста-новлено закономірності регуляції функцій внутрішніх орга¬нів, відкрито пристінкове (мембранне) травлення та ін. Ве¬лика заслуга в цьому належить учням І.П. Павлова видат-ним ученим Л.А. Орбелі, К.М. Викову, В.М. Черніговському, П.К. Анохіну та ін.

Висновки

Отже, головні напрямки розвитку фізіології називають: експериментальний та емпіричний. У свою чергу основними етапами розвитку емпіричної фізіології можна вважати наступні: