Світова медицина та фармація в ХХ столітті
Фізіологія відіграла значну роль у встановленні та розвитку нової науки – космічної медицини. В її практиці використовується цілий ряд фізіологічних тестів, розроблених для відбору та підготовки космонавтів, пов'язаних з вивченням серцево-судинної системи, водно-сольового обміну,вестибулярного апарату.
Космічною медициною, завдяки глибокому пізнанню фізіології, відкриті значні внутрішні людські резерви,нагромаджений великий досвід активного управління процесами адаптації організму і стабілізації здоров’я людини в різних екстремальних умовах,що має значний інтерес для теорії і практики медицини.
В кінці ХІХ ст. почалась розробка вчення про фізіологію органів внутрішньої секреції. У 1889-1890 р.р. П.Мерінг і О.Мінковський встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням секреції підшлункової залози. У 1901 р. російський вчений Л.Соболєв відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангенгарса і намітив шлях одержання екстракта цієї секреції. Канадський фізіолог Ф.Бангтін (1891-1941) в 1921 році отримав в чистому вигляді гормон лангенгарсових острівців, – інсулін, який знайшов широке використання для лікуванні цукрового діабету. Протягом десятиліть продовжувались багаточисельні дослідження, внаслідок яких з’являються нові факти, розкриваються нові закономірності фізіологічних функцій живого організму. В Массачусетському технологічному інституті створено пристрій, який може виконувати функцію підшлункової залози, підтримуючи нормальний вміст цукру в крові при діабеті шляхом виділення виробленого ним інсуліну. Регуляторні системи організму функціонують з допомогою різних хімічних з’єднань – носіїв інформаційних молекул. В ході еволюції ці особливі молекули набули значення сигналів-індукторів різних біохімічних реакцій. Розкриття їх закономірностей дозволило конструювати і синтезувати нові аналоги гормонів, дія яких на декілька порядків більша, ніж їх природніх прототипів.
Значні досягнення фізіології сприяли розвитку фармакології, біохімії, патології, імунології, клінічних дисциплін та гігієни. Одним із засновників сучасної експериментальної фармакології є О.Шмідеберг (1838-1921). Ним покладений початок фармакології вегетативної нервової системи, зроблено ряд важливих відкриттів.
Одним із суттєвих досягнень фармакології і терапії був пошук і впровадження в практику хіміотерапевтичних засобів. Можливість впливу ліків на збудника в організмі було обгрунтовано німецьким вченим М.Ерліхом (1854-1915). Він зробив науково-обгрунтований висновок, що умовою впливу речовини на функцію клітини є їхня властивість зв’язуватись із життєво важливими структурами протоплазми. На цій основі М.Ерліх впровадив у практику ряд хіміо-препаратів. Особливе значення та ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907 р.).
Не дивлячись на поповнення фармацевтичних засобів, до 30-их років бактерії залишались невразливими для хімічних препаратів. Якраз в цей час відбулося відкриття, яке започаткувало нову історичну епоху боротьби з бактеріями. В 1932 р. німецька фірма Фарбен-Індустрія запатентувала червоний барвник пронтозіл. Молодший лікар Герхард Домагк повинен був перевірити цю речовину на мишах,заражених стрептококом. Приречені на загибель миші,після того як їм ввели пронтозіл, не виявили жодних ознак хвороби. Домагк став першовідкривачем чудового засобу, яким стали успішно користуватись для лікування ангін, ревматизму, пологової лихоманки та інших захворювань, обумовлених стрептококом. Цей препарат отримав назву стрептоцид. До речі, перше випробування дії препарата Домагк провів на своїй доньці, в якої після незначної травми виникло зараження крові (сепсис). Надалі були синтезовані: в 1935 р. – сульфідін, в 1938 – сульфаниламід, в 1939 – сульфатіазол. Останій був в 50 разів ефективніший за початковий сульфідін.
В 1939 р. Генріху Домагку була присуджена Нобелівська премія. Необхідно відмітити, що в роки другої світової війни сульфамідні препарати широко використовувались в арміях воюючих сторін. Завдяки їм було збережено життя сотень тисяч поранених.На відкриття радикальних лікувальних засобів витрачається багато років і інколи вони розпочинались і завершувались різними дослідниками. Повчальною є історія відкриття першого антибіотика пенициліна. У 20-их роках в Лондоні бактеріолог Флемінг ставив досліди з колоніями стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що середовище забруднила цвіль,яка розчинила культуру стрептококів. Із цвілі дослідник здобув антибактеріальний фермент лізоцим. Продовжуючи досліди, Флемінг помітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну речовину, яка пригнічує ріст багатьох бактерій. Цю речовину він назвав пеніцилін. Після ряду публікацій та доповіді на Міжнародному конгресі мікробіологів в 1936 р. відкриття, однак, не привернуло до себе уваги. Пізніше пеніцилін в чистому вигляді отримала група оксфордських вчених, яку очолили мікробіолог Г.Флорі (1898-1968) і біохімік Е.Чейн (1906-1979). Вперше його застосували 12 лютого 1941 р. в Лондоні. Промисловий випуск пеніциліну розпочався в 1943 р. в США. Від початку відкриття і до практичного втілення пройшло 20 років.
Відкриття ще одного антибіотика – стрептоміцину – належить Зіновію Ваксману (1888-1973). Він, починаючи з 1939 р., дослідив понад 500 мікроорганізмі і в 1942 р. виділив стрептоміцин, що став могутньою зброєю в боротьбі з інфекціями, які викликаються гнильними бактеріями. Завдяки стрептоміцину вдалось досягнути значних успіхів у лікуванні туберкульозу.