Сучасні питання етіології, патогенезу та лікування синуїтів

За останнє десятиріччя відмічено збільшення частки патологій носа та приносових пазух у структурі ЛОР-захворюваності, що певною мірою пов’язано з послабленням імунітету людини в зв’язку із погіршенням екологічної ситуації, розвитком антибіотикорезистентних штамів мікроорганізмів та збільшенням кількості алергічних реакцій на них [1].

За даними національного центру статистики хвороб США, синуїти в цій країні стали найрозповсюдженішим хронічним захворюванням, що за частотою випереджає артрити та артеріальну гіпертензію. У 1991 році в США було 32 167 000 хворих на хронічний синуїт, а це означає, що кожен восьмий житель Америки страждає на це захворювання [10].

Актуальність проблеми синуїтів обумовлена ще й тим, що вона виходить далеко за межі оториноларингології та тісно пов’язана з бронхолегеневою патологією, алергічними захворюваннями та змінами в місцевому і гуморальному імунітеті. Синуїти досить часто стають відправною точкою у розвитку хронічного бронхіту, пневмонії або бронхіальної астми [5].

Кількість риносинусогенних орбітальних та внутрішньочерепних ускладнень, що часто призводять до інвалідизації чи смерті хворого, в останній час не зменшується [7]. Таким чином, ринологія в цілому та ринохірургія як окрема її частина стали основними напрямками у роботі оториноларинголога.

Сучасна функціональна хірургія приносових пазух є продуктом паралельного розвитку двох напрямів: внутрішньоносової (класичної) хірургії, започаткованої ще в XIX ст., та еволюції відеоендоскопічного дослідження носа і приносових пазух.

Піонером ендоназальної хірургії верхньощелепної пазухи прийнято вважати J. Mikulicz, який першим описав методику розкриття верхньощелепної пазухи через середній носовий хід ще у 1887 р. Вже тоді автор довів, що накладене співвустя має тенденцію до облітерації і для забезпечення його прохідності та відтоку гнійного вмісту пазухи необхідними є допоміжні зусилля.

Оториноларингологи одними з перших застосували методики ендоскопії. Спроба застосування ендоскопа в ринології була здійснена в 1901 р., коли А. Hirschmann використав модифікований цистоскоп для огляду порожнини носа, а також верхньощелепної пазухи крізь штучний отвір у ділянці собачої ямки. W. Spielberg (1992) модифікував цю методику. Він запропонував вводити в пазуху ендоскоп крізь отвір у латеральній стінці нижнього носового ходу, що був зроблений за допомогою троакара. M. Maltz (1925) ввів термін “синусоскопія” і розробив ендоскопи з боковою оптикою, які стали прообразом жорстких ендоскопів Гопкінса.

Широке використання методів відеоендоскопічної діагностики і хірургії в ринології почалося в 60–70-ті роки ХХ ст., після проведення німецькими та шведськими вченими ряду досліджень з фізіології і патофізіології та розробки жорстких оптичних систем Гопкінса.

Рис. 2 Розподіл повітряних потоків у носовій порожнині:

А – під час вдиху, медіальний переріз (повітря з приносових пазух домішується до загального потоку);

В – під час видиху, медіальний переріз (наприкінці акту вдиху у приносових пазухах утворюється від’ємний тиск, тому на видосі завдяки градієнту тиску до них потрапляє зволожене, зігріте та очищене повітря)

Базуючись на нових технічних можливостях, W. Messrklinger розробив теоретичне обґрунтування та фізіологічні концепції даного методу. Саме його працям ми зобов’язані становленню техніки відеоендоскопічної хірургії у її сучасному вигляді. На теперешній час ендоскопічна і мікроскопічна ринохірургія є основними методами хірургічного лікування в ЛОР-клініках світу і набувають поширення у нашій країні.

За сучасною класифікацією синуїти бувають риногенного, одонтогенного, травматичного, алергічного та гематогенного характеру.

Збудниками даної патології виступають як різноманітні вірусні, так і бактеріальні агенти, зокрема, Str. pneumoniae, Streptococcus spp., H. influenzae, M. cataralis, S. Aureus тощо.Серед етіологічних чинників розвитку цієї групи захворювань переважають основні два — зниження місцевого та загального імунітету і патологія порожнини носа та приносових пазух [6].

Виходячи з концепції W. Messrklinger щодо риногенного характеру більшості синуїтів, можна виділити такі основні чинники, що визначають функціональний стан носової порожнини: носовий клапан, перетинка носа, остіомеатальний комплекс, середня носова раковина, решітчатий лабіринт, устя приносових пазух.