Проблеми інтеграції України в систему світогосподарських зв’язків

Така ситуація обумовлюється, по-перше, значними відмінностями між учасниками СНД, до якої входять і європейські держави (Україна, Білорусь), і азіатські (Узбекистан, Туркменистан), що розташовані одна від одної на величезній відстані. Тому цілком природно, що інтеграційний процес у межах Співдружності спирається на субрегіональні інтеграційні модулі, які оптимально враховують такі чинники: географічна близькість, спільність проблем, сталі господарські й культурні зв'язки, нинішній стан взаємної торгівлі. По-друге, як показує досвід трансформаційних економік, пріоритет в інтеграції, в центрі якої знаходиться суб'єкт господарювання, призводить до втрати ринків збуту. По-третє, низька і безперервно знижувана ефективність виробництва в країнах СНД. У 1997р. обсяг ВВП (у постійних цінах) склав у Азербайджані - 40%, Вірменії - 55, Білорусі - 72, Грузії - 30, Молдові - 36, Росії - 59% рівня 1989 р.; Казахстані - 63%, Киргизстані - 60, Узбекистані - 87, Україні - 42% рівня 1990 р.

Показово, що майже всі країни СНД переважну частину своїх експортно-імпортних операцій здійснюють з Росією і лише в невеликих обсягах - із сусідніми державами. Наприклад, понад 90% експорту та імпорту Білорусі припадає на Росію і Україну; Молдова торгує переважно з Росією, Україною і Білоруссю (понад 90% товарообігу з країнами СНД); Киргизстан імпортує здебільшого з Росії (32%), Казахстану (31%) та Узбекистану, а експортує - в Росію (35%), Узбекистан (26%), Казахстан (24%), тобто 88% киргизького імпорту та 85% експорту припадає тільки на три країни. Головними торгівельними партнерами Узбекистану є Росія, Казахстан і Таджикистан (близько 80% загального експорту та імпорту з країнами СНД). На Росію та азіатських (по СНД) сусідів припадає 95% експорту і 99% імпорту Таджикистану, 95% імпорту і 96% експорту Киргизстану, 97% експорту і 92% імпорту Казахстану тощо (табл. 2 і 3).

Отже, досить виразно вимальовуються контури європейського (Росія, Білорусь, Україна, Молдова), азіатського (Росія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан), південного (Росія, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан) напрямків інтеграції в межах СНД. Що стосується першого контуру, то на нього в 1994 р. припадало 88,9%, 1995 - 89,0, 1996 - 85,3, 1997 - 82,9, 1998 р. - 86,5% усього експорту України в країни СНД, а відповідно в 1994 р. - 90,8%, 1995 - 88,4, 1996 - 83,0, 1997 - 84,0, 1998 р. - 94,6% сукупного імпорту з країн СНД.

Структурна деформація і економічна дезінтеграція спричинюються також різним рівнем економічного розвитку країн СНД, тоді як для поглиблення інтеграції необхідна однорідність членів, що формують економічне угруповання. Критерієм такої однорідності може бути величина ВВП на душу населення, однак вона сьогодні в країнах Співдружності не однакова. Наприклад, співвідношення між максимальними значеннями ВВП (Росія) і мінімальними (Таджикистан) зросло за 1994-1997 рр. з 13,1 до 19,6 разів.

Аналогічною була ситуація і в східноєвропейських країнах. Однак різниця між максимальним і мінімальним значеннями ВВП була значно нижчою, ніж в країнах СНД. У 1993 р. вона становила 3,2 рази, а до 1996 р. зросла до 4,7 разів. Мінімальні значення ВВП спостерігалися в Болгарії і Румунії, тобто в країнах, що найменше просунулися в ринковій трансформації. Без них співвідношення знизилося з 1,7 у 1993 р. до 1,6 рази у 1996 р.У країнах ЄС розрив між максимальним і мінімальним значеннями ВВП зменшився з 3,6 разів у 1991 р. до 3,2 рази в 1996 р. Це свідчить, що до 1997 р. країни ЄС просувалися до утворення єдиного економічного простору ринкового типу, характерною особливістю якого є зменшення нерівномірності економічного розвитку. Розрив у рівнях економічного розвитку країн СНД і ЄС, зокрема за ВВП на душу населення, коливається від 3 до 30 разів.

Посилення нерівномірності розвитку країн СНД зумовлюється наступними чинниками:

• різною залежністю економік від дезінтеграції єдиного в минулому економічного простору, рівня їх розвитку, міри забезпеченості власними ресурсами, передусім паливно-енергетичними;

• неоднаковою адаптованістю національних господарств до вимог світового ринку, зумовленою галузевою спеціалізацією, рівнем наявності і використання природних ресурсів, що мають попит на світовому ринку;

• особливими підходами до реформування народного господарства з боку держави;

• рівнем соціально-економічної стабільності.

Отже, доходимо висновку, що через перераховані вище істотні відмінності зблизити рівні економічного розвитку країн СНД у найближчому майбутньому неможливо.