Проблеми інтеграції України в систему світогосподарських зв’язків
1. Світові інтеграційні процеси
У континентальній економічній інтернаціоналізації на початку нового тисячоліття чітко вимальовуються три основних зони: американська, європейська та азіатсько-тихоокеанська. Саме між ними у подальшому й розгортатиметься гостра конкуренція і перерозподіл сфер впливу. Основна конкурентна боротьба зосереджується на найновіших галузях наукоємного та техноємного виробництва. Йдеться про посилення протекціонізму передових напрямів світової економіки з боку розвинутих країн.
За останні півтора десятиліття в світі за умов поглиблення інтернаціоналізації господарського життя спостерігаються тенденції до зростання регіоналізму та створення крупних торгівельних блоків, підвищення ролі регіональних економічних угруповань. Країни з близькими рівнями техніко-економічного розвитку, по суті, приречені на обмін одна з одною різноманітними варіантами однотипних готових виробів, тому між ними інтенсивно розвивається внутрішньогалузева торгівля.
У розвитку світових інтеграційних процесів нині спостерігаються дві основні тенденції. По-перше, одержала широке визнання концепція так званого "відкритого регіоналізму", тобто регіональної інтеграції, підгрунтям якої є низькі митні бар'єри та відкритість для світового ринку. По-друге, модель розвитку, орієнтована на досить ємні національні ринки з одночасною реалізацією на зовнішньому ринку стратегії багатосторонніх відносин. Орієнтація на загальну диверсифікацію торгівельних зв'язків сьогодні досить обмежена, що спричинено передусім істотним посиленням міжнародної конкуренції, зростанням державної підтримки експорту, протекціоністськими заходами стосовно національних товаровиробників у ряді зарубіжних країн, труднощами переговорів у рамках ГАТТ/СОТ.
Яскравий приклад відмови від цієї стратегії продемонстрували на початку 90-х років Аргентина і Бразилія, які в минулому не були зацікавлені в регіональній інтеграції, хоча і брали участь у ЛАІ, а в 1991 р. заснували економічне угруповання МЕРКОСУР. Темпи створення зони вільної торгівлі та митного союзу в рамках цієї організації за перших чотири роки існування (1991-1995) були оцінені світовою спільнотою як безпрецедентні у світовій практиці.
Однак жодна з цих концепцій, на наш погляд, не прийнятна для української економіки. Цьому є кілька причин. По-перше, відсутність ємних національних ринків, які нині лише формуються. Виробники східноєвропейських постсоціалістичних країн, втративши ринок країн-членів РЕВ, на початковому етапі не допускали на національні ринки виробників пострадянських республік, тому "позбавилися" і ринку РЕВ, і єдиного національного ринку. По-друге, економічний розвиток пострадянських республік свідчить, що низькі митні тарифи в умовах економіки, що трансформується, призводять до втрати національних ринків унаслідок постійного жорсткого натиску конкурентів як із розвинутих країн, так і з Польщі, Туреччини, Китаю, країн АСЕАН. За таких умов та коли економіка, орієнтована головним чином на поставки сировини і товарів з низьким ступенем обробки, можна потрапити в глибоку залежність від іноземного капіталу і світового ринку, втратити економічний суверенітет.
Інтеграція України в західну економіку вкрай проблематична, оскільки яскраво простежується відносна відокремленість країн з розвинутою ринковою економікою від інших. Розвинуті країни дедалі більше "замикаються" одна на одну. Низка чинників стимулює їх внутрішньогрупове співробітництво, ввійти в яке непросто. Західні країни вже поділили або встановили сфери впливу на світових ринках, створили досить стійкі структури міжнародного поділу праці й технологічної взаємодії. Крім того, через низьку якість і застарілість основної маси промислового потенціалу України не завжди можливо застосовувати у виробництві сучасні західні технології, досягати високих якісних характеристик виробів. Вони відрізняються від західних стандартів якості продукції, системи метричних стандартів.
Характер розвитку інтеграційних процесів у рамках СНД теж не може задовольнити Україну. Сукупний товарообіг між країнами СНД відчутно скорочується. І справа тут не стільки у відцентрових тенденціях, скільки в техніко-економічній непідготовленості більшості країн СНД до реінтегрування на новій, ринковій основі. Виявилася нежиттєздатною значна частина колишньої системи науково-виробничої спеціалізації і кооперування.
Відбувається переоцінка ставлення до СНД як до інтеграційної структури, переглядаються колишні економічні зв'язки з погляду доцільності, вигоди і зиску і на мікрорівні - підприємствами. Інтеграційний процес на макрорівні обумовлюється узгодженням на міждержавному рівні структурної, науково-технічної, соціальної та зовнішньоекономічної політики, чого досі не спостерігається в рамках СНД.Члени Співдружності підписали понад 800 міждержавних документів - угод, конвенцій, меморандумів тощо, тобто основа договірно-правової бази розвитку співробітництва вже створена. Проте й досі ця інтеграційна якість не отримала практичного відображення в організаційній структурі та механізмах роботи Співдружності. Свідчення цьому - зниження зовнішньоторговельного обороту країн СНД (табл. 1). Зовнішня торгівля в рамках СНД фактично перестала бути геополітичним напрямом для Азербайджану і Вірменії, близькі до цього і Грузія, Казахстан, Киргизстан, Україна. Для Росії ці критерії, на наш погляд, можна застосувати лише відносно через дуже високу частку енергоносіїв у структурі її експорту. Приміром, питома вага експорту будь-якої країни ЄС до інших країн цього регіону складає в середньому 61% (але не менше 50% загального обсягу), а Бельгії, Нідерландів, Іспанії, Португалії - 70-80%. Взаємозалежність країн СНД у зовнішній торгівлі подекуди вже не є стратегічною. Зіставлення цих показників свідчить про те, що "тіснота" господарських зв'язків між країнами всередині СНД приблизно в 1,5-2 рази нижча, ніж в ЄС. Отже, аналізуючи інтеграційні процеси в рамках СНД, слід брати до уваги дію механізму структурної деформації і економічної дезінтеграції. Розв'язати проблеми, що постали, на мікрорівні неможливо, для цього потрібні принципово нові макропідході.