Життєва і творча доля Миколи Куліша

За одинадцять років драматургічної практики (1923-1934) М.Куліш створив майже півтора десятка п’єс. Кожна з них – явище непересічне в україн­ській драматургії та заслуговує на те, щоб стати об’єктом ґрунтовного наукового дослідження. Кожна з них вимагає того, щоб її не тільки уважно читали, а й уважно перечитували. Зараз очевидно, що майже вся драматургічна спадщина Куліша входить до національної літературної класики, а п’єси “Народний Малахій” та “Патетична соната” складають європейську та світову художню скарбницю.

Досить пригадати, що в українській театральній і літературній критиці кінця 20-х років проводилися численні паралелі між п’єсою “Народний Малахій” та романом “Дон Кіхот”, між образами Малахія Стаканчика й Дон-Кіхота Ламанчського. Ємну оцінку художнім якостям “Патетичної сонати” дав німецький письменник Ф.Вольф, який підкреслював, що “за формою… – цей донині найбільший витвір української драми – можна порівняти у світовій літературі лише з такими драматичними шедеврами, як “Фауст” і “Пер Гюнт”. Таким чином, створення “Народного Малахія” і “Патетичної сонати” поставило М.Куліша в один ряд з такими митцями, як           М. де Сервантес, Й.Гете, Г.Ібсен.

У своїй творчості Куліш виходив з програмного положення, що “драматургія мусить весь час непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого разу занадто загострювати деякі проблеми і ніколи не пристосовуватись до міщанських смаків глядача”. Ось цим пафосом занепокоєн­ня життєвими проблемами, загострювання реальних, існуючих конфліктів пройняті всі його п’єси, що на сьогоднішній день дійшли до нас, – від “97” до “Маклени Граси”. (Текст однієї з перших п’єс – “На рыбной ловле”, як і текст останнього драматургічного твору М.Куліша – п’єси “Такі”, вважаються втраченими).

Творчість М.Куліша – це багатогранне, гранично загострене зображення життя, процесів сучасної йому України. Доля українського села, духовні пошуки інтелігенції, психологічні тенденції у робітничому середовищі, духовний стан столичного й провінційного міст, проблеми національно-історичного розвитку України – таким виглядає зріз основних проблем Кулішевої драматургії. Лише одна п’єса певною мірою вирізняється серед інших, оскільки її створено на польському фактичному матеріалі й пронизано польським національним колоритом. Йдеться про дра­му “Маклена Граса”, у якій відтворено кризові процеси в Польщі початку 30-х років. Проте і в цьому творі відлунює українська проекція на трагічні події, що у той же самий час охопили й Україну. Цілком вірогідно, що й драму з сучасного польського життя Куліш писав, маючи на думці долю України та людини у ній.

Художня сила п’єс Миколи Куліша полягає у тому, що вони пройняті відчуттям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних дисгармоній духу, суспільства, світу. В центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.

Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п’єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, типо­вий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував – їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки у його творах багата галерея виразних, самобутніх образів – Мусій Копистка (“97”), Хома Божий (“Хулій Хурина”), Антип Радобужний (“Зона”), Малахій Стаканчик (“Народний Малахій”), Овчар (“Закут”), тьотя Мотя і дядько Тарас (“Мина Мазайло”), Ілько Юга (“Патетична соната”), Семен Пархімча (“Прощай, село”), Ромен і Байдух (“Вічний бунт”), Ігнацій Падур (“Маклена Граса”). Кулішева драматична спадщина – це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності.У характерах М.Куліша узагальнено характерні “больові точки” свого часу. Його герої помирають від голоду, ходом історії розділені на “багатих” і “бідних”, будують комуну, тягнучись до світла життя, перетворюються з учорашніх незаможників на адміністраторів-бюрократів, кохають і залишаються нещасними у своєму коханні, пристосовуються до нових умов і бунтують проти конформізму, шукають смисл свого й загальнолюдського існування, божеволіють та кінчають життя самогубством, зраджують, зневірюються й знаходять у собі сили протистояти трагічним перипетіям долі. Кулішеві характери певною мірою є історичними, бо в них осмислені  тенденції національної історії, а також людського духу.

Митець досконало володів технікою, драматургічною культурою анатомування дійсності. Він тонко відчував не лише ті проблеми, що вже набули або набували актуальності, але й ті, що тільки мали постати перед українським суспільством. М.Куліш міг художньо прогнозувати духовно-соціальні процеси, передбачати їхні різноманітні наслідки. Він змальовував не те, що хотів би бачити навколо, а те, з чим повсякденно стикався, що його непокоїло й хвилювало. Стривоженістю реальним і прийдешним життям огортають картини таких п’єс, як “Хулій Хурина”, “Закут”, “Народний Мала­хій”, “Зона”, “Вічний бунт”, “Прощай, село”, “Маклена Граса”.

Творчість М. Куліша – це не тільки драматургія характерів, сцен, ідей, це також і драматургія мови. Він приділяв надзвичайну увагу мовній відшліфованості, мовним якостям своїх п’єс. Слово у його творах грало багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю інтелектуальних роздумів. Слово у Кулішевій драматургії – чи то ремарки або репліки дійових осіб – вирізнялося влучністю, образністю, економністю, асоціативністю. Особливо яскраво у творчості М. Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна його п’єса. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом народного буття. І народне слово посилювало у цьому літописі ефект достовірності, переконливості, глибинності в зображенні реальних конфліктів та протиріч.