Життєва і творча доля Миколи Куліша

У фронтовій обстановці він знаходить час для художніх вправ. Продовжуючи олешківські традиції, Куліш пише вірші й невеличкі драматичні сцени. Його гострі, актуальні поезії друкува­лися в армійській газеті, а його одноактні п’єси залюбки розігрувалися солдатами. На війні він все настійливіше відчуває бажання жити заради того, щоб писати, щоб багато писати, щоб творити - і знаходити у цьому радість.

Перша світова війна відбилася на Кулішеві пораненням, контузією та посиленням критичних настроїв. У березні 1917 року молодий офіцер ро­бить вибір, що надовго визначив його соціальні й життєві шляхи. Він одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революційного табору. Революційні ідеї носилися тоді у повітрі й користувались популярністю серед різних верств населення. Цілком природно, що колишній юний бунтівник активно поділяв погляди про кардинальний переустрій ладу. М.Куліш, як і багато інших, пов’язував з революційними настроями надії на побудову гуманістичного й справедливого суспільства.

Після повернення з армії до Олешок військовий сюжет у житті Миколи Куліша незабаром знаходить нове продовження. Це було зумовлено тією ситуацією, що склалася на Херсонщині під час громадянської війни й безпосередньою участю М.Куліша у революційному русі в Україні. У лип­ні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, він займається формуванням Дніпро­вського селянського полку. З цим полком Куліш захищав Херсон і Микола­їв у боях з військом Денікіна. З цим полком, відступаючи, він дійшов до Києва. З цим полком він побачив Україну в огні. Побачене й пережите у ті часи пізніше відбилося у незавершених романі та кіноромані, а та­кож у драматичній поемі “Патетична соната” – одному з найвищих творчих досягнень М.Куліша.

Завершував Куліш свою військову біографію начальником штабу групи військ Херсонського напрямку, а трохи пізніше – військовим керівником Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів. За плечима зали­шилося дві війни, п’ять місяців в’язниці за гетьманського правління, створення революційних повстанських формувань, членство у повітовому ревкомі. Цими подіями був сповнений другий період життєшляху драматурга.

З 1921 року М.Куліш знову на цивільній службі. Починається третій період його життя, у якому головне місце посіла так довго очікувана ним літературно-художня діяльність.

Певний час М.Куліш обіймає адміністративні посади в Олешках, відда­ється освітянській службі у Дніпровському повіті. Він організує школи, дбає про учнів та вчителів. Йому неодноразово доводилося пішки ходити селами й містечками Херсонщини, знайомлячись зі станом педаго­гічних справ у рідному краї. У голодному 1921 році він доклав неймовірних зусиль, щоб врятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні маленькі школи. Мандруючи степами й селами Таврії (нерідко з гвинтівкою за плечима), Куліш зустрічається з різними людьми, конфліктами, ситуаціями. У його творчій уяві складається задум майбутньої дра­ми “97”. Він робить перші ескізи до неї. Однак його ім’я як літерато­ра ще нікому не відоме.

Наприкінці 1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається до Одеси. На новому місці турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де Куліш працює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань, термінових завдань. В одному з листів він образно й жартівливо розповідав про себе: “Навантажили мене, як верблюда. По нашому виходить - дали “нагрузку”, і от тая нагрузка придавила мене, як стопудова вага. Лед­ве дихаю”. І все ж таки М. Куліш викроює нічні години, щоб писати.

Портрет Миколи Куліша одеського періоду виразно й з гумором намалював Юрій Смолич. Описуючи свою зустріч з ним, що сталася 1924 року, Смолич згадував: “Куліш виявився …не таким вже й молодим – мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу со­рочку, підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптані чоботи. Професією – вчитель.

– Куліш, – рекомендувався він. – Микола, – додав по короткій пау­зі і якось хмикнув собі у вуса, – щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я – з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі… маракаю…

Видно було, що він ніяковіє і, як усі соромливі люди, гнівається на себе самого за свою сором’язливість, а щоб її якось заховати, – костричиться”.Перебування в Одесі внесло у літературний розвиток    М.Куліша нові якості та нюанси. Він стає членом письменницької спілки “Гарт”, від­відує засідання її художньо-літературної студії, стежить за мистецькою динамікою в Україні. Саме в Одесі, незважаючи на величезну зайнятість, Куліш закінчує п’єсу “97” і з маловідомого літератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали, газети. Про нього говорять на творчих вечорах і у державних колах. До нього звертаються режисери, театри, актори.