Український народ

В першу чергу слід відзначити збірку казок, зібраних та перекладених відомим іраністом А.А. Ромаскевичем. Він доповнив видання цікавою статтею про перські казки2.

В 1956 році А.З. Розенфельд опублікувала переклади перських казок, які були записані та зібрані іранським збирачем Собхі3. У передмові дана характеристика іранських видань казок, які побачили світ з 1930 по1946 роки.

В 1958р. А.З. Розенфельд видала ще одну книгу перекладів перських казок, в основу якого лягла третя збірка, випущена в Ірані теж Собхі в 1949р.

В цьому ж році вийшли перські казки, перекладені з різних джерел Р.Алієвим, А.Бертельсом та Н.Османовим.

Окремі казки публікувалися в різноманітних збірниках та періодичних виданнях.

•Загальні поняття про перську народну казку. Казкарі Ірану.

Звичайними термінами, якими зараз називається в персії казка, є “киссе”(повість, розповідь), або “накль”(легенда), звідки розповідачів творів називають “киссе-хон”(співець, декламатор) або “наккаль”(передавач).

Професіонали розповідачі майже завжди належать до малозабезпечених прошарків населення. Серед них часто трапляються ремісники та дрібні торгівці, деякі з них теслярують або займаються столярством, інші торгують овочами на базарі, треті займаються плетінням шкарпеток.

Усі вони користувалися в очах суспільної думки феодальної Персії відомою долею прихильнолсті, і дехто з них, хто найбільш обдарований, досягав відомості при шахському дворі, і вважався придворним казкарем (наккаль-баші).

У переважній більшості випадків він був грамотним, письменним та начитаним, і тому дуже часто казкар ще до величезної кількості казок, які він отримує усним шляхом, приєднує деякі епізоди з літератури.

Наприклад з “Шахнаме” Фердоусі: Рустем і Сухраб, Біжан та Маніже, або зі старих перських романів,які він зберігає у спеціальному зошиті, який називається “тумар”.

Зазвичай казку розповідають тоді, коли є достатня кількість слухачів. Коли, наприклад, зайнятий своєю справою перс знайде хвилинку для того, щоб відволіктися від повсякдення, дати волю фантазії.Найбільш зручними місцями для розповідання та слухання були або просто досить просторі місця, площі або ж кав’ярні (кахве-хане). В ці будиночки, для залучення більшої кількості відвідувачів та збільшення своїх прибутків, самі утримувачі кав’ярен запрошують казкарів, з якими вони заздалегідь домовляються про розмір авансу.

З 14 годин дня і до 23 годин вечора тут можна побачити “наккаля”, що походжає (або сидить) вздовж довгих паралельних рядів тахт, дерев’яних диванів, покритих килимами, на яких, підперши ноги, мовчки й зосереджено сидять відвідувачі, курять кальян, п’ють чай або шербет.

Казкар голосно говорить, часом його мова переходить у спів, пристрасно жестикулює.

Найжвавіший попит на казкарів зимою, або в місяці рамазані, або на родинні свята - весілля, народження дитини і таке інше. В такі дні казкарі є бажаними гостями на ряду з музиками, але розповідачі користуються значно більшою повагою.

В сільській місцевості, де смаки простіші, де вплив матеріальних взірців досить слабкий, існують свої казкарі з готовим репертуаром місцевих «народних»казок, які розповідаються, як і в містах, у всіх вказаних та їм подібних випадках суспільного та приватного життя.

До цих випадків приєднуються ще й особливі моменти сільського життя, які не спостерігаються в міському побуті, - закінчення молотьби врожаю і т.і.