ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

ДОХОДИТЬ ВИСНОВКІВ...,.;.

У роки війни Довженкові відкривається страшна реа¬льність геополітичного становища України. Доля митця й доля його рідної країни туго сплітаються в один вузол. Автор пише в «Щоденнику»: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України. Нема». Письменник очищається в горнилі власних страждань, через страждання народу, криваві битви, особисті втрати. Довженко стає самим собою — його біографія злива¬ється з його творчістю: «Я рішив якось теж воювати... Я зби¬ратиму народні сльози і народний гнів, щоб остався він в літе¬ратурі на довгі часи майбутнім поколінням». Довженко бажає творити, жити одним життям з Україною.

Українська культура багата на таланти. Проте далеко не всі вони змогли реалізуватися: одні змушені були відмовити¬ся від себе, деградували, інші — емігрували, або були репресо¬вані — це загальновідомі факти. Олександр Довженко — єди¬ний, хто за таких умов насправді став митцем світового масш¬табу, ім'я якого входить до всіх енциклопедій, антологій світо¬вого кіномистецтва — прожив нетипове творче життя. Напри¬клад, він був змушений під тиском «аргументів» ЧК відмовитись від себе, петлюрівського вояка, від своїх політичних пере¬конань. Його примушували створювати антиісторичні твори. Це для Довженка було і просто, і водночас складно.Чому просто? Тому що Довженко створив власну поети¬ку кіно, що дало йому можливість майже в кожному фільмі через поетичні тропи, метафоричну мову кіно прищеплювати українському глядачеві національне світовідчуття. Йому вда¬лося завдяки новій кіномові розгорнути перед усім світом панораму національної історії, культури, духовності. Це було відкриття України та її відчуття тривожного самоусвідомлен¬ня в країні національної культури. Кіно Олександра Довжен¬ка — прорив у світовий культурний простір.

Чому складно? Комуністична пропаганда мала два неза¬перечні дійові важелі впливу — терор («Якщо ворог не капі¬тулює — його знищують») і колективне виховання («Один за всіх і всі за одного»). І погано було тому, хто не здавався на милість переможця та протиставляв нікчемне «я» залізобе¬тонній єдності колективу. Сотні мільйонів простих людей — «коліщаток» — ховалися в системі єдиної державної трансмі¬сії. Довженко був таким великим митцем, що не міг сховатися, навіть коли хотів. Його примушували знімати антиісторичні фільми, привчали до існування в країні кривих дзеркал, і він змушений був раз у раз засвідчувати свою лояльність до тота¬літарного режиму, до Сталіна особисто, і водночас усіма мож¬ливими й неможливими засобами захищав свою мову, культу¬ру від соціальне заангажованих дикунів, донощиків, фарисеїв. Довженко писав цілком неправдиві «Автобіографії», кожного разу змінюючи факти свого становлення, замовчуючи факти власної трагедії — полон у ЧК, перші кроки служби в совдепівських установах, особливості дипломатичної кар'єри в Поль¬щі, Німеччині. Політична графіка художника Довженка того Ж самого часу сповнена цілковитого полону й примусу. Вод¬ночас він писав «Щоденник», який зберігся тільки частково. Але на гребені свого найвищого творчого злету Довжен¬ко зазнає розгрому: 31 січня 1944 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виявляється, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», а його «Україна в огні» — платформа «вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам укра¬їнського й усього радянського народу». Довженка не розстрі¬ляли, удар він переніс, не втрачаючи гідності. Майже до кінця життя художник був позбавлений права повернутися до рід¬ної країни, права вільно творити. Від цього партійного удару Довженко не зміг підвестися, душевно одужати аж до смерті. Більше того, він став у повному смислі полоненим — вороття назад не було. Довженко твердо знав, що треба бути вкрай обережним: найстрашніші нагінки можуть спіткати митця, який щиро любить край свого дитинства.

Від пережитих потрясінь війни Довженко, як і належить справжньому художникові, поринає у творчість. Його душа й уява линуть до предковічної землі, до джерел його роду, ро¬динного гнізда й пам'яті дитинства: «Боже мій, скільки ж пре¬красного і дорогого було в моєму житті, що ніколиніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...» «Щоденник», «Україна в огні» та «Зачарована Десна» твори¬лися одночасно. Саме вони нарівні з оповіданнями воєнної пори є найціннішим доробком письменника.

Повість «Зачарована Десна» стЖІа класикою світової куль¬тури, мала б стати настільною книжкою кожного українця, оскі¬льки це цілісна школа виховання української людини, наука душі, наука любові до Батьківщини. Кіноповість «Зачарована Десна» писалася «у стіл», не для видавництва — для найближ¬чого кола друзів. Після всіх провалів, драм, трагедій, після злету, страху й обов'язкового для генія падіння дорога Дов¬женка неодмінно мала повернути його до дитинства, у чиї не¬хитрі спогади він поринав протягом багатьох років.

Ріка дитинства Олександра Петровича Довженка не чарів¬на, а зачарована, її зачарував сам автор, який безмежно любив рідний край, його людей і природу. Зачарував так, що ось уже півстоліття вона чарує читачів багатьох країн світу та чарува¬тиме майбутні покоління. Уся повість пройнята надзвичайною добротою, людяністю, християнською сердечністю, щирістю та задушевністю. Бачене та відчуте малим Сашком, який щой¬но починає пізнавати навколишній світ, чергується з філософ¬ськими роздумами досвідченого митцяпатріота. Для малого Сашка найрідніші люди є святими. Він навіть сприймає їх як образи святих: «У нас був дід дуже схожий на Бога», «Образ святого Миколая також був схожий на діда», «Святий Федосій більше скидався на батька».