ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Повість «Україна в огні», творена по гарячих слідах істо¬ричних подій, вражає своїм епічним розмахом, непідробною щирістю та непідкупною правдою. Зосередивши основну ува¬гу на долі сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яск¬раво художній формі відтворити трагізм «невдатної історії» всього українського народу. Автор змальовує апокаліптичні картини початку війни, безладний відступ військ і його причи¬ни, тупоголових кар'єристів і шкурників, фашистську окупа¬цію, вивезення молоді в німецьке рабство, партизанську боро¬тьбу проти окупантів і, нарешті, панорамну батальну картину перелому в ході війни та звільнення Тополівки. Заключний акорд кіноповісті, де в сплюндрованій ворогом рідній Тополівці зібралися Запорожці, незважаючи на всі трагічні обста¬вини, пройнятий світлою думкою, що козацькому роду нема й не буде переводу.

Видання повісті російською й українською мовами вже були готові до Друку, коли поступив донос Сталіну, якому вкрай не сподобався твір. Але це був тільки початок грози, і Довженко відчував це. 31 січня 1944 р. Довженковій кінопо¬вісті було присвячене спеціальне засідання Політбюро ЦК, на якому з доповіддю виступив Сталін. Йшла світова війна, до закінчення якої ще більше року, а державні мужі нарівні з військовою стратегією обговорюють літературний твір — це був страх перед великою правдою, яку відчайдушне насміли¬вся сказати письменник.

Заборона «України в огні» приголомшила автора. Дов¬женко не втрачав віри в те, що повість буде прочитана: «Але. я вірю, що, не дивлячись ні на що, не дивлячись на громад¬ську смерть, «Україна в огні» прочитана, і буде на Україні через оце саме десь якось недозгублено не одну сотню лю¬дей. Я вірю в це, і ніщо не зіб'є мене з цієї віри. Я написав оповідання чесно, отак, як воно є і як я бачу життя і страж¬дання мого народу». У цьому творі Олександр Довженко «заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був на ній, на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові прапорці у мертву географічну карту».

Повість була настільки викривальною та страшною для пануючої тоді тоталітарної системи, що з великими трудноща¬ми пробивалася на друковані шпальти та в наступні десятиліт¬тя, уперше більшменш повно (правда, з купюрами) була опу¬блікована лише в 1995 р. Незважаючи на заборону кіноповісті «Україна в огні», на те, що навіть уже опубліковані новели оповідання було вилучено з літературного процесу, а ім'я ав¬тора піддано анафемі, Олександр Довженко не припиняв своєї письменницької творчості. Восени 1945 р. він завершує «По¬вість полум'яних літ», у якій, бажаючи хоч щонебудь сказати, пішов на певний компроміс із системою: «Хіба таку писати повість про смертельну рану народу? Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло». І не чорнилом у Москві, а кров'ю й сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожарищі МатеріВдовиці. Та що ж поробиш, коли... «нужна правда возвьішенная». Але навіть цієї ущемленої й ущербленої правди бояли' ся вищі чини. Цей твір Олександру Довженку не дозволили ні екранізувати, ні опублікувати. Уперше друком він з'явився в 1957 р., по смерті автора. У 1960 р. дружина Довженка Юлія Солнцева зняла широкоформатний фільм за цим твором. Фільм здобув світову славу, а на Каннському фестивалі 1961 р. був відзначений премією за кращу режисуру.За створення правдивих повістей Довженка не засла¬ли в Сибір, але йому заборонили виїжджати після війни з Москви до України. Це, по суті, означало московський полон, перебування під недріманним оком режиму. У самому центрі Москви знаходиться фешенебельний і престижний Кутузовський проспект, на якому в повоєнні роки мешкав О. Довжен¬ко. Усесвітньо відомому кінорежисерові після війни дозволи¬ли зняти лише один фільм і то, звичайно, не про видатного українського селекціонерапомолога Володимира Симиренка, якого замучили більшовицькі кати, а про російського садовода Івана Мічуріна. Не маючи можливості повною мірою реалі¬зувати себе як кіномитець, О. Довженко займається літерату¬рною творчістю, пише кіноповісті, п'єси, веде свій знаменитий «Щоденник» з таємною надією, що колись усе те буде опри¬люднено та «притчею стане».

Письменницькі щоденники — це поособливому ціка¬вий жанр літератури. Вони, як правило, вводять читачів у творчу лабораторію митця, пояснюють окремі епізоди його біогра¬фії, народження та процес реалізації задумів тощо. «Щоден¬ник» Олександра Довженка — не виняток, але має свої відмін¬ності. Живучи та творячи в страшну епоху тоталітарного ре¬жиму, коли заборонялося вільне правдиве слово, не маючи можливості сказати відкрито про свої думки та переживання, Олександр Довженко довіряв своїм записним книжкам найпотаємніші думи, сподіваючись, що колись вони стануть набут¬ком громадськості. Зі сторінок «Щоденника» перед нами по¬стає особа самого автора, громадянинапатріота, який досконало знає історію свого народу, прискіпливо вглядається в сучасне та намагається зазирнути в майбутнє. «Щоденник» — страш¬ний документ душевних страждань (Довженка, він сприймаєть¬ся як сповідь художника, що оплатив ціною життя той мото¬рошний світ, який оспівував усупереч історичній правді, праг¬нучи зберегти при цьому свою художню неповторність і само¬бутність.

Як. справжнього ерудита,^митця з аналітичним держав¬ним мисленням, Довженка хвилюють найрізноманітніші про¬блеми буття українського народу: історія України, долі удо¬виних дітей, їх освіта та виховання, національна свідомість та гідність, збереження історикокультурних пам'яток, рідної мови, розвиток економіки і захист природи. Читаючи «Щоденник», ми переконуємось, як багато знав Довженко з того, що для нашого пересічного громадянства стало відомим лише після того, як Україна стала незалежною державою: про возз'єднан¬ня України в 1939 р. та що з того вийшло, хто знищив під час війни святині древнього Києва, про мільйонні жертви голодо¬мору, про долю народного вчителя, з якрго «зробили безпра¬вного попихача будьякого голови колгоспу, будьякого дя¬дька». Глибоко переживаючи власне горе та трагедію свого рідного народу, О. Довженко не обминає в своїх роздумахл вселюдських проблем. Особливо його хвилює майбутнє сві¬тової цивілізації у зв'язку з появою та першим застосуванням атомної зброї. Після бомбардування японських міст Нагасакі та Хіросіма письменник занотовує у своєму «Щоденнику»: «Що є атомна бомба? — питають сьогодні тисячі людей, Скі¬льки нещастя принесе вона? Скільки лиха заподіє?.. Які стра¬шні можливості індивідуального терору може нести в собі отсей недобрий винахід». Оперуючи конкретними фактами, Олек¬сандр Довженко глибоко аналізує їх, робить узагальнення та