Життя і творчість Володимира Самійленко
У навчанні хору діяльно помагали Лисенкові Я. Гулак-Артемовський, урядовець із управи залізниць, і Порфирій Демуцький, тоді студент медицини, котрий пізніше сам зорганізував хор із селян і давав із великим успіхом концерти навіть і в Києві. Цей Демуцький має теж чималі заслуги в записуванні й гармонізуванні народних пісень.
Концерти хору Лисенка відбувалися в залі Купецького зібрання, й публіка відвідувала їх дуже охоче. Виконувались тут такі складні речі, як кантата: «Б'ють пороги», хор з «Утопленої» — «Туман хвилями лягає», хори з опери «Тарас Бульба», вінок з колядок, веснянки, кращі народні пісні в хоровім укладі, солові співи, й сам Лисенко виконував свої фортеп'янові композиції.
Але ці концерти не обмежувалися тільки українською музикою: виконувались і твори Гайдна, Мендельсона, Мусоргського, Рубінштейна, здебільше з українським текстом. А в час святкування Кирило-Мефодіївського ювілею хор Лисенка виконував пісні всіх слов'янських народів із оригінальними текстами.
Такі концерти дуже захоплювали публіку, а «Киевлянин» на другий день злостився й висміював «хахлацкаго маэстро». Але «маэстро» на це не зважав і провадив далі свою безкористовну тяжку працю.
Великою повагою у значної частини нашої молодіжі користувався Олександр Кониський.
Сам вічно зайнятий якоюсь українською роботою, то романом, то оповіданням, то статтею, або розправою, він знаходив час, щоб гуртувати біля себе молодь університетську, семінарську й академічну (з Духовної Академії), давати їй поради, притягати до роботи.У його редагувались переклади для «Історичної бібліотеки» монографій Костомарова, читались і обговорювались праці для «Записок наукового товариства ім. Т. Шевченка», статті для «Правди». Кімната його на Бібіковському бульварі була місцем найкращих і найсвіжіших інформацій про все, що ставалося з українського життя на Вкраїні і в Галичині, з якою він мав найбільше зв'язків.
Він умів і попрацювати, й пожартувати, з вигляду надто старий, але душею ще зовсім молодий. І молодіж почувала себе в його незвичайно любо.
Всі любили відвідувати старого «Перебендю».
У його ж, жартуючи, складав я свої пародії на москвофілів: «Разговоры Мракова с Драковым», а потім прилучився й Кониський, і ми складали їх удвох і підписували «Лисий з Сивим». Друкувалися вони у львівському «Дзеркалі». Потім там же появилися й дальші «Разговоры», котрі не належать ні мені, ні Кониському.
Коли я розповів Кониському про свою візиту до генерала Новицького, як мене тягали за «малороссийские гадости», то він ніяк не міг забути того жандармського дотепу й часто потім, закликаючи до прочитання або обговорення чогось, казав:
— Ну, давайте тепер «заниматься малороссийскими гадостями».
З старими громадянами Кониський, здається, не був у злагоді й піддержував найбільші зв'язки з Вас. Ник. Карачевським-Вовком та Володимиром Антоновичем.
Драгоманова Кониський дуже не любив. Сам націоналіст до фанатизму, він не вважав Драгоманова досить щирим українцем і навіть знаходив у йому прикмети москвофільства.
Крім вищезгаданих громадок, були в Києві ще й інші гуртки, до котрих я не належав: був гурток академіків, семінаристів, слухачок вищих жіночих курсів, пробували й гімназисти вищих класів засновувати громадки.
З російськими соціалістичними гуртками нам не щастило нав'язати добрі відношення.
Ніби байдужі до національного питання, вони в суті були дуже нетолерантні до українського відродження.