Життя і творчість Володимира Самійленко
Годиться тут коротенько розповісти про свою подорож до Галичини.
Одержавши на цю подорож від «Старої громади» сто карбованців, якої суми тоді досить було на дорогу і прожиття в Галичині до двох місяців, я в 1887р., по закінченні лекцій у Київськім університеті, виїхав до Львова. Приїхавши до Львова на ніч і переночувавши «Под Тигрисем», я другого дня рано пішов шукати «Просвіту», бо мав листа до секретаря Скородинського. «Просвіта» містилася тоді, здається, на Вірменській вулиці. Скородинський був першим моїм чичероне по Львову, потім його змінили другі з львівської молоді, й я в короткім часі відвідав усе, що було мені цікаве, як закордонному українцеві: побував у редакціях, в університеті, в Народнім домі, в Академічнім братстві, побував у Ставропігії й у святого Юра. Перші мої враження зі Львова були гірші, ніж я сподівався. Я раніш не думав, що Львів має так мало український характер. Майже не чув я на вулиці української мови, так само майже не бачив українських написів. Зате потім, бачивши галицькі села, я побачив, що вони мають характер цілком український.
Із місцевих діячів я завітав найперше до Івана Франка, з яким познайомився ще раніш — у Києві під час його приїзду; з дружиною його був знайомий, як вона була ще дівчиною.
Поселившись на кілька тижнів у Львові, я часто бував у Франка; ходили ми з ним у ліс на суниці, хоч небагато їх назбирали, ходили в гості на хутір до Франтішка Ржегоржа, чеха, що дуже цікавився українцями й поміщував у «Свєтозорі» свої розвідки. В його ж я запізнав Людвіка Кубу, теж чеха, що спеціально студіював українську народну музику й видав українські пісні з українським і чеським текстом.
Особа Франка особливо імпонувала мені своєю високою інтелігенцією й залізною енергією, що світилася з його очей, і разом із тим він був надзвичайно простий у поведінці з людьми; ця риса його вдачі дуже до його притягала, побачивши його разів зо два, здавалося, що вже віддавна з ним знайомий.
Франко, як відомо, знав багато чужих мов. Цікаво, що, як і він мені розказував, — він терпіти не міг систематично студіювати граматику нової для нього мови: головними його підручниками була цікава книжка тією мовою і словар. Між іншим, цей щирий український патріот російською мовою володів далеко краще, ніж зложених докупи десять галицьких москвофілів, що не визнають рідної мови, а мають нібито «адин русский язык». Я потім бачив у редакції «Київської старини» одно оповідання Франка, що він сам переклав на російську мову, й там було дуже мало помилок проти російської мови. Він умів справді навчатися чужого, не цураючися свого, властиво, не цураючись, а ввесь вік працюючи невтомно на свойому рідному грунті.
У Франка зустрічав я не раз Павлика... Не солодко жилося тоді Франкові, але Павлик бідував іще більше, а шкода; цей скромний а щирий народний робітник заслугував кращої долі...
Приїхавши до Львова в той час, коли ще там провадилась наука (бо в Києві ферії починалися значно раніш), я мав намір одвідати лекції професора Омеляна Огоновського котрий викладав історію української літератури, але він тоді через хворобу не відвідував університету, й я з ним познайомився в його домі. Була то поверховна знайомість, що не справила на мене особливо враження, хіба тільки те, що мені, як гостеві з обез'язиченої України, було й надто дивно і приємно бачити своїми очима людину, що має змогу викладати науку в вищій школі (incredibile dictu! (Неймовірно! (франц.). — Ред.)) українською мовою.
Тоді ж я вперше познайомився з Олександром Барвінським, з котрим заприязнився потім ближче з нагоди спільної праці в видаваній у 90-х роках XIX в. «Правді». Тут же мушу зазначити, що хоч у свій час багато робилося закидів проти діяльності й політики Барвінського як публіциста й посла до Ради державної треба признати, що власне діяльності Барвінського завдячує Галичина багато здобутків на полі рідної культури.З молодіжі тодішньої найближче познайомився з Кирилом Трильовським, котрий закликав мене гостювати до себе в село коло Снятина, де його батько був парохом.
Живучи у Трильовського, я разом із ним одвідував інтелігенцію в поблизьких селах, переважно попів, і міг бачити, наскільки ті різняться від наших українських, бо й більш освічені, й живуть культурнішим життям, і являються ватажками народу, ведучи його національним шляхом. Правда, знав я й тоді, що є між ними чимало москвофілів, але знав теж, що ні один із них не наважиться (та й не зуміє) виголосити проповідь російською мовою; а в нашій Наддніпрянщині навіть ті, що є, нечисленні попи-українці мусять проповідувати тільки по-російськи, бо інакше не дозволено. Та й яка, справді, небезпека для маси народної від москвофільства може бути там, де не може бути й мови про примусове обмосковлення з боку держави, а своє рідне не заборонене.