Життя і творчість Володимира Самійленко
Отже, можна було сказати, що москвофільство зістанеться забавкою частини інтелігенції, а народ піде своїм шляхом разом із другою її частиною.
Але москвофільство, як партія, було тоді ще досить численне, навіть серед молодіжі. Мені казали, що число членів «Академічного братства» до числа членів москвофільського «Акаде-мического кружка» відносилось, як 1 : 3. Виходило, отже, що ціла третина студентів була москвофільська.
Тодішня українська академічна молодь галицька влаштовувала щороку так звані мандрівки про краю; гурток молодіжі, в який входив хор співаків і кілька добрих ораторів, переїздив по заздалегідь оповіщеному в часописах маршруту якусь частину Галичини або Буковини: в одному селі відкривали врочисто читальню, у другому співали службу божу в церкві, у третьому владжували народну забаву.
Всюди при нагоді з боку мандрівників виступали оратори. Мандрівки офіціально мали метою пізнання народу й розбудження в народові національного духу. Щодо пізнання народу, то для тих із мандрівників, що самі не жили ближче з народом, пізнання це було дуже поверховне. Але поява мандрівників у глухому селі справді причинялася до розбудження духу. Виясняючи народові громадянські права й обов'язки у зрозумілій формі, мандрівники кидали промінь свідомості у глухі закутки краю. Співали в церкві й на громадських зібраннях, розвивали естетичні почуття. Молода їх жвавість підбадьорювала ту нечисленну інтелігенцію, що хиріла по селах без культурного товариства.
Того літа мандрівка відбулась по селах буковинських, мандрівників було душ тридцять, переважно студентів Львівського університету, до котрих і я пристав. Пам'ятаю тільки декого з мандрівників: Кирила Трильовського, Осипа Маковея, Нижанківського, що, здається, тоді ще не скінчив був гімназії, але вже був відомий як композитор; був Величко, був Черепашинський...
Їхали ми спершу залізницею, а далі фірами від попа до попа. Не раз сільські громади владжували на урочисту зустріч. Виїздили нам назустріч кінні представники громади з національними прапорами й вітали промовами, на котрі відповідали мандрівники; потім ішли всі до місцевої «Читальні» або «Товариства тверезості», й там відбувалось імпровізоване віче, виголошувалися промови, співались патріотичні й інші пісні. Часом промовляли й селяни. Потім, звичайно, цілу мандрівку закликав до себе місцевий панотець. Священики приймали нас дуже гостинно, годували обідами, вечерями й давали притулок на ніч. За браком помешкання, часом ми займали ціле горище, куди наносили соломи, й ми, полягавши покотом у два ряди, ще довго не спали, вели розмову, жартували. Пам'ятаю нашу гостину у православного декана о. Кантеміра. Цей Кантемір був румунського походження й, як він казав мені, потомок того знаменитого Антіоха Кантеміра сатирика, що почав у Росії складати російські вірші.
Отець Кантемир не пускав нас од себе днів два чи три, а врешті так захопився, що сам прилучився до мандрівки й, найнявши нам кілька фір та захопивши для прохолоди компанії відер два пива, рушив із нами. В дорозі придумав він нам такий жарт: завезти нас до відомого москвофіла о. Козоріжчука, нехай, мовляв, приймає українців. Коли ми під'їхали до господи о. Козоріжчука і стали тиснутися у двір, то нам назустріч вийшла наймичка й заявила, що панотця немає дома, що вони кудись там поїхали.
Отця Кантемира це не збило з пантелику. «Нічого, — сказав він, — у нас є своє пиво, ми й без його погостюємо». І ми, вломившися юрбою до вітальні, розташувалися, неначе бажані гості. Тоді о. Козоріжчук, що ховався від нас десь у стодолі, не маючи що робити, появився, немов відкіля вернувся, з жартовливим окликом: «А що це тут за юрба?» І зараз же почав примирливу мову на тему, що всі ми, мовляв, бажаємо служити народові, як москвофіли, так і народовці.Між іншим, цей о. Козоріжчук, почувши, що я з України російської, може, і сподіваючись мого співчуття, підсів до мене і став говорити на ту тему, що, власне, ніякої окремої української мови нема, що є одна мова Пушкіна й Шевченка, і в нас зав'язався диспут. Цікаво, що всі доводи проти існування української мови подавав він непоганою українською мовою; я йому також заперечував по-українськи. Мені не хотілося його поставити в ніякове становище, а, певно, я міг би повторити ту сцену, що відбулась у Кониського з Дідицьким, що написав брошуру «Как малорусину научитися в одинъ часъ говорити по-великорусски». Дідицький почав був теж доводити Кониському про єдність язика московського й українського. Кониський і каже йому приблизно так: «Знаете, если вам удобнее говорить по-русски, то давайте будем говорить на этом языке, я его тоже знаю». Та став сипати російськими фразами, та ще стараючись дати чисто московську вимову. Дідицький слухав, аж у очах йому стало темніти, а далі й каже: «Слухайте, господине, давайте ліпше говорити по-простому, бо я хоч і люблю руський язик, но протеє єще не довольно в нему біглий».
У Козоріжчука ми недовго барилися, бо то була візита надпрограмова.