Ідейно-тематичний перегук поезії 20-х і 60-х років ХХ ст. як втілення генетичної спадкоємності ренесансних поколінь

Ті, що нині в перинах ночуєте.

Зневага до мішанина, хоч і не так прямо виражена, відчуваєтья і в творах Є. Плужника, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника. Фальшивий світ спотворених цінностей сприймався досить гостро через зіставлення його з вимріяним світом поетів-романтиків, який здавався таким досяжним в освітленні газетних передовиць.Тематично-стильова спорідненість поезії 20-х і 60-х років – явище закономірне, хоча б тому, що шістдесятники виявляли особливу зацікавленість творами Розтріляного Відродження. Надзвичайним був інтерес до творчості Є. Плужника, М. Зерова, М. Хвильового, М. Куліша, П. Филиповича, Т. Осьмачки. У 60-і лише частина з них були реабілітовані. Заборонені твори 20-х рр. ставали для поетів «хрущовської відлиги» відкриттям невідоиої літературної галактики, що мало не менше значення, ніж відкриття в астрономії. Осмислення досвіду попередників давало можливість маштабніше відчути історичний рух, винести у нього уроки і зрозуміти його закономірності. Як не дивно, але шістдесятники знову поринули у проблеми, які були актуальними в 20-і рр. Це і звернення до фольклору, до відродження культурних традицій, мови, історичної пам’яті народу. Цілюще джерело літератури Розстріляного Відродження наснажувало коріння поетичного дерева митців 60-х рр. і про це є чимало прямих свідчень їх самих. Зі спогадів В. Шевчука дізнаємось, що вони добре знали літературу 20-х, хоч не через перевидання, а завдяки старим книгам. Дехто вдавався і до наслідування, як наприклад І. Калинець, що перебував під значним впливом Б.-І. Антонича. Як образно висловився Л. Танюк, за творами й виступами І. Світличного «виразно прослідковується шлейф 20-х і 30-х років».

На тлі загальної картини українського літературного процесу ХХ ст і перехрещень на ній ідейно-тематичних особливостей двох віддалених періодів спостерігаємо також зрілі зв’язки між творчістю окремих представників цих періодів. «Якби І. Світличний був людиною не післявоєнних, а передвоєнних (двадцятих – тридцятих) років, то неодмінно був би серед плеяди неокласиків. Висока душевна культура, доброта, інтелект, деякі споріднені риси жанру і стилю ставлять його в рівень з Миколою Зеровим» , -- писав М. Косів.

Багато спільного на рівні світовідчування є у В. Симоненка і О.Влизька. В першу чергу, це радість буття, що властива молодим, сповненим всеперемагаючого оптимізму, віри і любові до світу:

У Влизька:

Вогню, вогню! -- Надлюдської любови!

Хай кров кипить у грудях молодих!

Беру тебе, о світе мій терновий,

В обійми сонячні! В любов мою,

Мов на вогонь кладу!

У Симоненка:

Світ який – мереживо казкове!

Світ який – ні краю, ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханного лиця.

Світе мій, гучний, мільйоноокий

- - - - - - - - - - - -