Ідейно-тематичний перегук поезії 20-х і 60-х років ХХ ст. як втілення генетичної спадкоємності ренесансних поколінь

Освоєння нових форм життя, нових суспільних стосунків в літературі 20-х рр. починалось із занурення в побут. Він стає основою багатьох поетичних і прозових творів. В таких «побутових» творах сила художніх узагальнень завжди обмежена місцем, інтер’єром, всім даним матеріалом. Часто ставалось так, що матеріал запановував над художником, а не навпаки. Багато хто це вчасно усвідомив, намагаючись переосмислити щоденні побутові поняття в надпобутові. Побут і буття протиставляється у віршах Є. Плужника, М. Рильського, Т. Осьмачки, І. Багряного. В них потужно звучить спротив оміщаненню, зраді духовних ідеалів. Джерела надпобутового – і в радості наче першого знайомства із давно знайомими речами. Ця вишуканість простоти досягається в творах декого із шістдесятників, зокрема І. Драча. Його «Балада про випрані штани», «балада золотої цибулини», «Балада про відро» є зумисною переорієнтацією лірики з традиційно поетичних на нетрадиційно буденні об’єкти. Це нехтування усталеними канонами несе в собі відгомін футуристської епатажності, бажання здивувати, вразити. Але це бажання –

не самоціль. Воно викликано прагненням бути щирим, по-дитячому безпосереднім у найдрібнішому, протистояти фальші і лицемірству пишного багатослів’я в літературі і житті. Це переосмислення оточуючих тебе речей – спосіб звільнення від їх влади і законів міщанського побуту. З особливою гостротою антиміщанські мотиви звучали в творах В. Сосюри, Д. Фальківського, Г. Косяченка.

Я не знаю, хто кого морочить

Але я б нагана знову взяв

І стріляв у кожні жирні очі

В кожну шляпку і манто стріляв, --

реакція В.Сосюри на «гримаси» непу досить прямолінійна. Серед розкішно обставлених вітрин і натовпу цікавих дискомфортно почуває себе і ліричний герой поеми «Вітрини» Г. Косяченка:

Коли б це в двадцятому році

Не стерпіло б серце і очі –

Тоді стріляв би на кожному кроці!

Цілком солідарний з ними у своему праведному гніві герой вірша М. Вінграновського. Міщани з їх «пледами, торшерами, борщами, вареннями – з малин, суниць, ожин», тобто з їх обмеженим колом життєвих інтересів викликають у нього обурення:

Я задихаюсь! Біль – до млості!

Я всі прокляття розпрокляв.

І фіолетовий від злості

Ножами серце обіклав.

Люди, які, як писав М.Зеров «на все готові, аби мати туфлі з гострими носками» є живим запереченням всіх, виборюванних ціною власної крові життєвих ідеалів, тому не дивно, що з ненавистю дивиться «на пузатих в авто, на обличчя пухкі і манто» ліричний герой колишнього чекіста Д. Фальківського. Вірус обивательщини страшний тим, що створює ілюзію світу речей, нівелюючи значення духовного світу. «Лист до всесвітнього обивателя» В. Симоненка, це заклик отямитись до тих, що «ядовитими диво-фіранками... закрили од себе світ», що «анекдотами позіхають, коли вибухом землю трясе». Поету важко впоратись зі своїми бурхливими емоціями, тому і тут не обходиться без дещо гіперболізованих театральних проклять:

Будьте прокляті ви усі,