В.Симоненко. Поезії
Щоправда, ще задовго до політичного краху великого “кукурузника” Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за особливими “відлигами” не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.
Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосуванням пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам’ятника Тарасові Шевченку в соту річницю прибуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для поховання в українській землі ? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупана українського буржуазного націоналізму?
Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 р.: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою стаття, “Україна” знущається над моїми віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ж можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”.
Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного суму!
Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це - усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаються верховодити на білому світі й будуть безкарно синити свої чорні справи.
Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток.
Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання “товариша” Щербицького в Україні , а навіть у роки горбачовської “перебудови” на цю тему було покладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного сектору полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому “обробили”, а точніше – прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.
Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилась дати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє міліціонерів, і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши його посвідчення, міліціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до Сміли. Коли він почав голосно протестувати,…з’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами. Коли Симоненко сказав: “Що ж ти робиш, гад?”. Отоді він почав його лупцювати. Він відчув, ніби щось обірвалося усередині…Про це раніше знати було заборонено. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху відродження тоталітарної системи в Україні.
Після смерті у 1964р. вийшла друга збірка поезій “Земне тяжіння”
У 1965р. вийшла збірка його новел “Вило з троянд”. Через три роки по смерті вийшли “Поезії”, де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не опублікованих творів. А потім – мовчанка, наче й не було Симоненка і його творчості.
Тільки у 1981 вийшла збірка “Лебеді материнства”, а в 1984р. ще одна збірка “Поезії”, яку видали друзі поета. В другій половині 1980-на початку 1990рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії.
Василь Симоненко належав до поетів шістдесятників. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу в рівень світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема реалії, що їх принесла науково-технічна революція, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрилися у творчості І.Драча, М.Вінгроновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка.