Природа і цивілізація у романі Дж. Ф. Купера ‘Піонери’

Повертаючись до аналізу образної системи роману, варто додати, що досить важко чітко виділити серед головних героїв позитивних та негативних персонажів. Ставлення героїв до проблеми знищення природних ресурсів можна тлумачити з декількох точок зору. Наприклад, погляд Елізабет на швидкий прогрес залишається невизначеним впродовж роману, але її естетична оцінка природних багатств ставить її в один ряд з Натті, індіанцем Джоном й Олівером Едвардсом, які вболівають за збереження диких лісів. Натті Бампо відчуває себе частиною цього світу, світу озер і лісів, гір і долин. Старий мисливець не розуміє споживацького підходу піонерів до природних ресурсів. Натті говорить, що озера і водоспад, які він бачив у лісовій глушині, чудово підійшли б для спорудження млина, “if so useless a thing was wanted in the wilderness”. Мешканці ж Темплтона є антагоністами Натті й дикої природи, а тому вони цінують її лише з погляду експлуатації в економічних цілях. На думку цих людей, гора існує для забезпечення їх паливними ресурсами, деревиною, а дерева, в свою чергу, потрібні тільки для добування кленового цукру; гора є також вигідним місцем для стрілянини по голубах (хоча в цьому епізоді мотивом є скоріше надзвичайна жорстокість людей, ніж потреба у їжі) [4, c. 98-99]. Шерифу Джонсу, Хайрему Дулітлу і Джотему Рідлу гора здається невичерпним джерелом золота і срібла. Вони настільки далекі від споріднення з землею, що не можуть зрозуміти, чому Натті і його друзі живуть на горі Видіння. У Ричарда Джонса і його оточення це викликає підозру, що Натті розробляє приховані поклади дорогоцінних металів. Коли міщани, яких спонукають жорстокість та безглузді чутки про причетність Бампо й Едвардса до лісової пожежі, нападають на печеру Натті, круті схили гори та слизький спуск перешкоджають їх наступу на приховане житло. Сама гора ніби захищає Натті, і це ілюструє взаємовигідний, взаємодоповнюючий зв`язок Шкіряної Панчохи з природою.На відміну від судді Темпла і його дочки, у ставленні інших піонерів до природного оточення немає нічого неоднозначного. Піонери є експлуататорами. Їх відношення до землі виявляється через збірний образ лісоруба Біллі Кербі, зокрема, його ставлення до дерев. Для нього дерева – це “a sore sight at any time”, перешкоди, які треба подолати, - робота, за яку Біллі береться з ентузіазмом: поки дерева не будуть зрубані, неможливо буде вирощувати врожай. Але Біллі не просто розчищає ділянку землі, щоб виростити врожай, як інші поселенці. Він вирубує дерева, оскільки вважає, що “...погана країна, якщо вона заросла деревами”. Біллі вважає себе експертом з видобування цукру, і розпочинає щось на зразок підприємства з постачання сировини. Коли Біллі вперше з`являється в романі, він зайнятий вирубкою кленових дерев, співаючи: “Tis fuel, food and timber…” Пеньки для нього теж мають своєрідну цінність. Якщо їх викорчувати, з них можна зробити тин, який “will turn anything bigger than a hog”. Але обізнаність Біллі Кербі у тому, що дерева можуть бути досить корисним джерелом “пального, їжі і деревини” зовсім не означає його турботу про долю лісів. Навпаки, його операція з видобутку цукру проводиться як бездумне вирізання дерев, які після цього гинуть. Ричард Джонс також вражає своїм марнотратством, використовуючи клени для опалення житла. На думку Кербі, Джонса та інших поселенців, немає причини турбуватися про майбутнє через вирубку дубів, в`язів та буків. Кербі навіть запевняє їх: “If there’s plenty of anything in this mountainous country -- as clearly there is -- it's trees." Ричард Джонс також вважає надлишком велику кількість дерев: “There are trees enough here for all of us, and some to spare”[4, c.96-100].

Ці погляди піонерів на природу – що дика природа є щонайменше складною перешкодою, а то й серйозною загрозою для них; що вона є цінною лише зі споживацької точки зору; що людина знищує природні ресурси через своє марнотратство; і що багатства природи невичерпні – знову проглядаються у ставленні поселенців до тваринного світу. Вони безжально вбивають голубів, пантер, оленів, ловлять більше риби, ніж можуть з`їсти. Як не дивно, Натті і суддя Темпл висловлюють схожі погляди стосовно проблеми знищення диких тварин, - особливо під час відстрілу голубів. Мисливець, звичайно, глибоко вражений різаниною птахів, і навіть собаки, здається, поділяють сум їх хазяїна. Натті ще може стримувати свої почуття до того, як Ричард встановлює для стрілянини по голубах фальконет (пушку, що збереглась ще з часів війни). Але після цього він висловлює протест проти такого ганебного і жорстокого ставлення до природи: “It’s wicked to be firing into flocks of God’s creatures in a wasty manner, to kill twenty and eat one”. Натті пояснює свою позицію майже так само, як і суддя: “a pigeon’s flesh is made the same as all other creature's, for man's eating," але “the least of things is made for use, not to destroy." І Бампо, як і суддя, попереджає піонерів про неминуче покарання за спотворення світу, створеного Богом: “The Lord won't see the waste of his creatures for nothing, and right will be done to the pigeons as well as others, by and by." Якщо Натті та суддя поділяють спільні погляди та переконання щодо марнування природних ресурсів, що ж розділяє цих двох людей, - що може бачити неписьменний відлюдник і що є цілком незрозумілим для освіченого носія прогресу? Подальший аналіз вчинків і висловлювань кожного з них показує, що ставлення судді Темпла до природи є набагато ближчим до поглядів інших піонерів, ніж ставлення Натті Бампо. Суддя приніс на ці землі цивілізацію, і хоча вона на той час знаходиться на примітивному рівні розвитку, він гордиться своїм досягненням. Звичайно, Темпл, на відміну від інших поселенців, справді турбується про те, що він називає “the noble trees of the country”. Дерева – це "treasures," "precious gifts of nature," "jewels of the forest." Їх захист, говорить суддя, “is the first object of my solicitude”[5, c.293-302]. Та, незважаючи на цю турботу, Темпл вважає природу створеною цілком і повністю для потреб людини (і в цьому його схожість з Біллі Кербі). Оскільки його інтерес до природи є виключно прагматичним, суддя не здатний зрозуміти, що погляди його і Натті є зовсім протилежними, що Натті піклується про природні багатства не через прагматичні, а через естетичні та духовні потреби. Але, звичайно, мисливець відчуває на лоні дикої природи не лише естетичне задоволення; в першу чергу, він знаходить тут спокій і душевну гармонію. Натті "has spent his days...where he could always look up into the windows of heaven," і він “has lived for seventy years in the very bosom of nature where he could at any instant open up his heart to God." Тому мисливець, як ніхто інший, знає, “…how often the hand of God is seen in the wilderness”.