Творчість Максима Рильського
Між першою і другою книжками минуло вісім років. Поет встигнув закінчити середню школу і, вступивши до університе¬ту, змінити медичний факультет на історико-філологічний. Протягом 1919-1929 років він учителював, спочатку по селах, потім у залізничній школі в Києві і викладав українську мову на робітфаці Київського університету. За цей час вийшли його збірки «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1925), «Де схо¬дяться дороги» (1929) і «Гомін і відгомін» (1929).Усе це — кроки на шляху зближення з життям, того збли¬ження, для якого доводилося перебороти владу літературних вражень, владу «книги», що Анатоль Франс звав її «опіумом Заходу». I, звичайна річ, не тільки самого «Заходу». Серед ра¬дянських українських поетів Рильський і тепер відзначається літературною ерудицією. Ерудиція — велика справа; але, як і все інше, — вона діалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо єдиним справжнім джерелом його є стикання з живим життям. Але в збірці «Під осінніми зорями», як і в видрукуваній того ж 1918 року «ідилії» «На узліссі», на¬писаній класичними октавами, поет усе ще живе наче поза ча¬сом та епохою. Ліричний герой Рильського (гадаємо, що його не слід все-таки ототожнювати з самим М. Т. Рильським) від¬городився від сучасності й життя книжковими полицями і, йду¬чи на «безлюдні узлісся», намагається жити, милуючися «чистим мистецтвом», красою природи, романтикою минуло¬го. Але твори великих письменників минулого поки що станов¬лять для нього не так засіб пізнання життя і зброю з боротьбі за передові ідеали, як предмет пасивної естетичної насолоди. Для нього однакову цінність мають усі майстри слова, хоч би які ідеали вони проповідували, хоч би з якими класами вони себе пов'язували.
Поетові ніби не спадає на думку, що такий «універсалізм» межує з чистісіньким еклектизмом. «Усе зрозуміти і все проба¬чити» — ця думка здавна здавалася високою, але на практиці вона може привести до індиферентизму в ділах життя, як і в ділі продовжуваного ним мистецтва, до великого обмеження гори¬зонтів власної творчості, до загибелі таланту, до обернення письменника-творця на «читача, який взявся за перо» до найнуднішого епігонства. [...]
Але дедалі частіше книжковий серпанок, що окутував для нього живу дійсність, розходиться, показуючи життя в усіх йо¬го змінах і суперечностях. І зараз же змінюються самі принципи поезії, «законы, писателем над самим собой признанные» (вислів Пушкіна). Вступна поезія збірки «Крізь бурю й сніг» — вже ніяк не програма «чистого мистецтва». [...]
Цікаво, що ще в 1927 році деякі українські критики дово¬дили, що Рильський — поет статики, спокою, констатації. Але в Рильського були самі тільки мріяння про спокій, при безпе¬рервному неспокої сумління, при безперервних муках від усві¬домлення самотності при втомі від «екзотики», од «хитро вигаданих слів», і ці муки переходили у відчай. [...]
І знову треба підкреслити відміну. Те, про що говорить Рильський, — трагічне. Це саме усвідомлення неможливості жити далі в стані безтривожному і безроздумному, неможливо¬сті не зійти з позицій «парнасця», жерця «чистого мистецтва».
Чи міг Рильський, природжений демократ і реаліст, вихований «соками землі», лишатися «парнасцем», коли він, здригаючись, згадував зустрічі з голодним, завошивленим хлопчиком на фа¬стівському вокзалі або матір-селянку, яка вмирає в непаленій хаті, марно сподіваючись побачити сина, що пішов на війну; коли він розумів, скільки червоточини було в старому світі, ус¬відомлював, що вже будуються мускулистими руками пролета¬ріату нове життя, новий дім, що він дім цей — «наш, не твій, не мій»... Отак поступово, але неухильно поет визволяється з доб¬ровільного ув'язнення в естетичній тюрмі, починає усвідомлю¬вати свій зв'язок з масою («лише гуртом і пущі, і пустині з піснями, з гуком можна перейти»), розуміє велич своєї історич¬ної епохи. [...]
«Декларація обов'язків поета й громадянина», що відкри¬ває збірку «Знак терезів» (1932), свідчила про рішучий передом, який відбувся в свідомості поста в роки першої п'ятирічки, про рішуче його бажання бути активним будівником і співцем без¬класового соціалістичного суспільства. Декларація проголошує розуміння мистецтва як зброї робітничого класу в його боро¬тьбі за нове життя.
Дальший творчий шлях Рильський пов'язує з долею наро¬ду, і саме цей його зв'язок дає його поезії нові сили, нові теми і образи, розкриває перед ним широкі обрії майбутнього. Він ві¬рить у перемогу нового світу над старим, соціалізму над капі¬талізмом, світла над темрявою. [...]
Збірка «Літо» (1036) становить дальший крок у творчому зростанні М. Рильського. Далеко раніше поет мріяв про «пишне творче літо», — і сама назва його нової книги тепер розкриває основну ідею її: це літо настало і для всього народу і для самого поета.
Ніколи життя не було ще таким прекрасним і багатим, ні¬коли ще не становила такої високої цінності людина, ніколи .не відкривалися перед нею такі дивні творчі можливості, ніколи не бушувала ще і в людях, і в самому поеті така жадоба творчості, така воля де активного втручання в життя своїм художнім сло¬вом. [...]