Творчість Максима Рильського
О. І. Білецький Творчість Максима Рильського
[...] «Класиками» ми звемо видатних письменників мину¬лих часів. Але за сорок з лишком років наша радянська літера¬тура досить уже сформувалась і виросла для того, щоб заявити про існування в ній класиків. [...]
Довгий час літературно-критичні роботи про М. Рильсь¬кого починалися заштампованими словами па зразок таких: «Відомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощів досягнув такого високого і почесного місця одного з провідних поетів Радянської України, яке він тепер по праву займає», або: «Звичайно, що М. Рильський таким, як зараз, був не завжди». Безперечна істинність цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цікаво були б знати: хто взагалі тепер, проживши понад півсторіччя, лишився таким, який «був завжди»? І чи ба¬гато хто з українських радянських письменників старшого по¬коління зразу, з перших років революції, і без труднощів зайняв провідне місце в літературі? Шлях до висот ніколи не буває простим і легким. Для тих, хто народився і почав творити ще до найвеличнішого в історії людства перевороту, обов'язково потрібно було перегоріти, переплавитися, переродитися — не «пристосовуватися», а саме, скинувши з своєї психіки «ветхого Адама», почати інакше, по-новому сприймати життя і відтво¬рювати його у своїй свідомості. Можливо, для одних це було простіше, для інших — складніше. Але рух уперед завжди буває суперечливим.
Бувають випадки самовідданої любові з першого погляду, але чи не найстійкіша і найміцніша любов поступово, а зате глибоко вростає в серце. Критикам наших днів навряд чи до¬водиться багато розводитися про те, про що з нещадною щирі¬стю сказав сам поет:
Життєву путь свою
Нерівно і хитаючись верстав я.
[...] Щирість — це безперечна властивість його поезії і всієї взагалі діяльності його. Він міг помилятися: помилятися — це, як відомо, взагалі людська риса, але він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учите¬лів, Іван Франко, він — Semper tiro (завжди учень). [...]
Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907-1917.
На Україні в 1913 році зійшли до могили М. Коцюбинсь¬кий і Леся Українка. Останні роки доживав титан українського слова і діла Іван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 році. [...]
Книжка «На білих островах» цікава, по-перше, як конт¬раст більшій частині дальших книг поета. Для Рильського лоби творчої зрілості характерна опрацьованість форми, конкрет¬ність словника, пластичність образів. Ранні поезії, навпаки, частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика «настроїв». Ліричний герой книжки — мрійник, повсякчас сум¬ний, мучений — насамперед коханням (звичайно, неподіль¬ним), як Гейне у «Книзі пісень». Його лякає життя, страхає ніч, розчавлюють «грізнії стіни», відокремлюючи його від людства. Його мучать кошмарні сновиддя, — якісь примари несуть у чо¬рних трунах його дочасно загиблі надії. Живих людей він ба¬чить здалека: це — «безсилії раби»: вони щось ненавидять, . щось кохають і гинуть, мов зірвані квітки. Поміж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетові інколи хочеться вдарити в звучні струни, розбудити сплячих і кликати їх — але куди? «У даль» — поки що для самого поета невиразну.
На «білих островах» поет знаходить те заспокоєння, якого не почуває на землі, «Білі острови» — це хмари на синьому мо¬рі неба. Але й на них не лишає поета болісне самоспоглядання і самоаналіз. Іноді автор сам дивується: «За що я мушу суму¬вать? Я молодий я жить бажаю...» [...]
А крім того, декілька поезій у книжечці давало підставу думати, що автор — здібний поет з перспективами розвитку і що мотиви скорботи, розчарування в нього неорганічні, навія¬ні впливом літературного оточення, вирватися з якого поки що не щастить юнакові, хоч поруч з цими впливами він починає літературне життя під враженням від діячів української демок¬ратичної культури, як Леся Українка і М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко і Я. Степовий, артисти М. Занькове-цька і П. Саксаганський. їх приклад, їх художні принципи — не кажучи вже про враження від Шевченка, Міцкевича, Пушкіна і народної творчості, — допомогли поетові, хоч і не одразу, по¬бороти впливи занепадницької літератури, якою ще скута була його творча індивідуальність. [...]