ІЗ «СОБОРОМ» — У МАЙБУТНЄ!

Що здатен виплодити Лобода, крім собі подібного? «Вершина» його «генія» — молодіжне кафе на місці собору. Його, так би мовити, дитя, котре, слава Богу, не збулося і вже тепер не збудеться. Письменник показав нам правду не стільки факту, скільки концентровану суть лободівщини, соціалістичної схизми — її пустоцвіт, безплідність, нежиттєздатність, галасливу порожнечу, марнославну дрібноту. Читацька робота над образом Лободи як над образом живої людини і носія оцієї схизми видається мені не тільки цікавою, а й повчальною. Не тільки як захопливе словознавче студіювання, але і як розтин тоталітарної свідомості на рівні щонайтонших порухів думки і почуття, пізнання недалекого минулого (чи минулого?) на предмет застереження від потворних історичних експериментів.

Навіть найсміливіші критики, які встигли сказати слово про роман відразу після його появи, змушені були говорити хіба що про соціальну небезпечність таких персонажів, як Володька Лобода. Небезпеку передовсім для самого соціалізму. При цьому, цілком очевидно, що сам соціалізм під сумнів не брався. Так ось, уважний читач «Собору», осмислюючи лінію Лободи і всієї лободівщини в романі, не може не дійти думки, що його образ — явище органічне для суспільства, яке вибудовують «висуванці» з тавром невігластва і сверблячкою командувати, нищити народні звичаї і народну пам’ять. З «діянь» і зазіхань таких персонажів поставала неспроможність самої антинародної системи — неспроможність ідейна, практична, правова, духовна, моральна, інтелектуальна. Лад, який вибудовує себе на безпам'ятстві, на викорчовуванні історії, приречений.Протистоять у «Соборі» Лободі і лободівщині народ і історія. Новаторство Гончара полягало передовсім у такому єднанні, у введенні в структуру роману голосу козацького минулого і його невтомного дослідника Яворницького. Це було не тільки відверте і пряме орієнтування на демократичну спадщину першої козацької республіки — Запорозької Січі, а й перше в українській літературі злиття ідеалів Січі і сьогочасного національного відродження. Народ у романі репрезентують передовсім його молоді герої — красивий душею і розумом Микола Баглай, знеславлена «тупими вбивцями краси» Єлька, трохи старші Вірунька та Іван Баглай. Письменник, якому властива особлива увага до молоді, і тут, якщо можна так сказати, покладає особливі надії на покоління, яке входить у життя, на його чесність і чистоту, на його вірність батьківським заповітам і поклику рідної історії. Втім, народ такою ж мірою виступає і в образах Ягора Катратого, Ізота Лободи — людей, котрі залишають у спадщину поколінням свої труди і незвершені мрії про щастя, свою справедливість і силу характеру. Ізот Лобода — батько «висуванця», їх протистояння у романі — це та філософія різних цілей народу й режиму, філософія різних начал і засад, за якими живуть і діють система та громада.

Наскрізна метафора собору в «Соборі» — це передовсім піднесення в народі його будівничого генія і таке ж заперечення руйнації, що б не руйнувалося — селянська хата, храм, людське життя чи життя цілого народу. А саме руйнацію приніс у світ режим, який виплодив володьок, і присудом йому звучать слова великого Яворницького: «То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи». Прислухаймось до цих слів і запам'ятаймо: в романі вони прозвучали задовго до нинішніх викривальних публікацій про червоний і сталінський терор, про революційне насильство як про геноцид проти власного народу. Після цього не подивуємось тій нищівній критичній артстрілянині, з якою режим накинувся на «Собор», що її не змогла зупинити навіть підтримка Нобелівського лауреата Михайла Шолохова.

І все ж не хотілося, щоб сьогоднішній читач сприймав «Собор» тільки як утілення протистояння народу і режиму, хоч історично йому випала саме така доля. Філософія мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетніші життєві проблеми, які він виносить на суд людський. Ось і «Собор» — цей складний художній організм, це розкішне творіння мислі і духу великого майстра слова — ніяк не може замкнутися тільки в змаганні соціальних протиріч. Бо, власне, роман передовсім утверджує красу і силу людського духу, історичної пам'яті, у «суворій поліфонії життя» (В. Іванисенко) він щонайперше підносить будівничий талант людини. Художникові нікуди подітися від політики, від гірких обставин життя, та вся мудрість його музи в тому, щоб не замкнутися на їх колізіях, а побачити перспективу. І Гончар знайшов, побачив її — у духовності свого народу, в його озброєності рідною історією, в його покликанні творця, а не браконьєра. І в цьому — історичний оптимізм роману.

Письменник ніколи не зрікався написаного. Все написане далі продовжувало, розвивало його генеральну думу: і «Циклон», і «Берег любові», і «Твоя зоря», і «Далекі вогнища», і «Спогад про океан», і «Геній в обмотках»... Ідеї «Собору» він розвивав у своїй громадській роботі, публіцистиці. Олесь Гончар одним з найперших в Україні підніс голос за демократизацію суспільного, національного життя, стояв біля джерел і благословляв відновлення «Просвіти» і створення Народного Руху України. Йому випала велика честь на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючої, незалежної, соборної України. Йому дала на це право історія, бо саме його слово провістило справдження віковічного прагнення українського народу до державної незалежності, до входження в світову сім’ю народів як народу великого, творця великої історії і великого Грядущого.

...Як зараз пам'ятаю той зимовий синій вечір і ту ранкову снігову паморозь далекого шістдесят восьмого року, коли я в полтавській глибинці за одну ніч прочитав «Собор» і вибіг надвір — поглянути у вічі зорям, звірити себе з їхнім вічним сяєвом у прагненні зрозуміти свою долю після того, що відкрив молодому розумові, молодій душі своїм новим романом Олесь Гончар. Ранкова зоря на сході провіщала надію... Хотілося б, щоб і нові покоління відкривали в «Соборі» цю вічну зорю надії, черпали з нього енергію, творення нової України, яке не обіцяє бути легким. Заклик письменника берегти собори душ своїх сьогодні не просто актуальний — без цих соборів ми не збережемо, не збудуємо своєї держави, не постанемо в світі як незалежний народ.