ІЗ «СОБОРОМ» — У МАЙБУТНЄ!
Отже, «Собор» у генеральній Гончаровій думі був закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди і лицемірства, у його роздумах про тяжкий шлях рідного народу в пошуках свого місця у світовій цивілізації. Ця дума видатного сучасного письменника була логічним продовженням тієї визначальної лінії українського письменства на духовне і державне відродження нації, котра пов'язана з іменами Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Олександра Довженка, яка так геніально просіяла в молодій поезії Павла Тичини і воскресла в нову добу в слові «шістдесятників».
Власне, Олесь Гончар — і про це треба сьогодні казати на повен голос, — не належачи за віком до покоління Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Василя Симоненка, Івана Дзюби, Бориса Олійника, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Світличного, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, став — завдяки мужній, безкомпромісній громадській і творчій позиції — прапорним іменем для «шістдесятників» (і тих, хто йшов за ними у наступні десятиліття). Устами Олеся Гончара все чесне в українській культурі проголосило саме в ті роки про повернення в її лоно репресованих імен — аж до Винниченка включно. І не вина творця «Собору» в тому, що не все тоді вдалося відстояти: силу розуму й таланту переважало свавілля влади. Той розквіт творчої думки, той розвій талантів, те вільнодумство, яке тільки й уможливлює справжній розвиток літератури, той справжній пієтет перед словом як речником національного духу, який утверджувався в Україні в шістдесяті роки, цілком закономірно пов’язувався в умах прогресивної інтелігенції й читацької громадськості з іменем Олеся Гончара. Він умів відстоювати і молодих, і літніх, умів підтримувати таланти, обирати їх собі в соратники і союзники.
«Собор» посягнув на основи системи. «Собор» ударив у її серце! Коли Тичина писав у двадцяті роки про «всю гниль, всю цвіль партійноборчих породіль», то Гончар у переддень проголошення «розвинутого соціалізму» на весь голос мовив про бездуховність побудованої на цій гниді і цвілі системи. Системи, яка лицемірно назвала себе спадкоємницею вікових надбань людської культури, але відкинула головне — духовність, красу, втім, на словах відбиваючи їм поклони. На повен голос письменник сказав, що суспільством правлять невігласи, браконьєри.
У пору написання і публікації роману ще йшло соцзмагання «робітничої» і «колгоспної» тематики, дистильовано-позитивних героїв у творіннях перестиглих на корені робітничо-селянських призовників у літературі, але та макулатурна пишнота небезпеки для режиму не становила. Література ж справжня уловлювала сутність життя — і в цьому була й небезпека. Гончар у «Соборі» пізнав і явив таку сутність. Він написав не про переживання сталевара біля вогненної лави чи комбайнера в пориві до рекорду, а про матерії тонкі, конструкції несучі, тенденції вагомі, в усьому світі поціновувані як першорядні для життя людини і людства. У Гончара конфлікт режиму з народом. Конфлікт у головному, конфлікт творців і руйначів, конфлікт народу-будівничого і системи-браконьєра.
Звичайно ж, роман — не публіцистика, і письменник проводить цю думку-ідею не публіцистичним ходом, а образотворчим, однак вона й не захована у художній щільноті твору, вона явлена відтверто й мужньо в роздумах про щоденні баталії, «що їх ведуть будівничі з браконьєрами» «різних рангів, у різних сферах», явлена в діяннях «висуванця» Володьки Лободи, в оскверненні колгоспним бригадиром юної Єльки, в знищенні придніпровської природи, в дикій затії підірвати козацький храм, одне слово, в такому наборі, такому букеті художніх ходів, що хіба що зовсім нетямущий читач не задасться після прочитання роману думкою: а що ж за погонич поганяє нами, а що ж за режим благословляє всю цю антилюдяну, антиприродну, антигуманну веремію, браконьєрську не тільки щодо людини, а й до всього живого, сповненого духу і здорового глузду?Відповіді — в романі, хоч художник, звичайно, не завжди зобов'язаний і має можливість їх давати. І найперша відповідь — в отій неприхованій розгорнутій метафорі — образі собору, який і дав назву роману. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками пібля розгрому Січі. Але собор водночас — і втілення високого духу народного, читай — самого народу, адже довкола долі козацького храму киплять усі пристрасті в Зачіплянці, собором вимірюється не тільки міра духовності, а й громадська сутність людини, він як рентген просвічує уми, душі, позиції, велич і ницість, благородство і підлоту, чистоту і звироднілість. Гончарівська метафора собору заснована на біблійному грунті і водночас — на реальних фактах: ідеологи бездуховності полюбляли храми перетворювати у торжища, от і Володька Лобода, це чудовисько епохи розгулу кар'єризму, виношує плани на місці козацького храму — нашої національної пам'яті — «молодіжне кафе відгрохати», осередок набивання-заливання шлунків, перекачування грошви.
Ніяк не випадає з цієї наскрізної метафори, хоч як це намагалися довести офіційні критики, і сцена оргії в храмі, в тому храмі, де колись гриміли літургії і хорали, а в нові часи все віддане на поталу блюзнірству і святотатству. Саме через оцей рентген собору, через оцю розгорнуту метафору, яка завдяки щедрій руці великого майстра обросла живою плоттю людських образів і думок, українська література чи не вперше в радянські часи не просто явила світові виразки, вади, родимі плями режиму, а й у всій повноті дала моральний зріз, образ системи, яка прирекла розумний, талановитий, чесний і працьовитий народ жити в царстві брехні, неволі, національного самоприниження, духовного і матеріального занепаду. І це, коли хочете, було великою перемогою не тільки Гончара, а й усієї української літератури, всіх чесних, прогресивних сил нашого народу. Правда прорвала загати, і хоч на неї швидко накинули удавку, слово «Собору» дійшло до тих, до кого воно й було звернуте. Крім величезного художнього впливу, воно справляло ще й не меншу організуючу роль. Вільна українська громадська думка, дисидентство шістдесятих — вісімдесятих років на рідному грунті живились ідеями «Собору».