ІЗ «СОБОРОМ» — У МАЙБУТНЄ!
Що вже казати про слово художнє, яке в силу історичних обставин залишалось єдиною трибуною, з якої можна було звертатись до народу, — тут би я назвав щонайперше Григора Тютюнника, громадянська сміливість і художня незалежність якого, без сумніву, акумулювались енергією цього поворотного роману. Ось як він передав у ті дні думки, переживання свого покоління в листі до автора «Собору»:
«Дорогий Олесю Терентійовичу!
Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!
О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстремістські жеребчики, що граються у вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе «обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку в українській літературі і посміхаються при слові «громадянин» так, ніби все на світі збагнули, знайшли йому ціну, ніби кажуть тими посмішками: «свята наївність»...
Їх шкода. То, може, хоч Ви скажете «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!
Але не тільки це спонукало мене писати Вам, Олесю Терентійовичу, і не стільки це, як велике, радісне почуття гордості за Вас і за народ, що Вас породив. Кажу це не з любові до «високого штилю» — він не личить мені, я не личу йому, — а з глибокого, кревного переконання й любові до Вас, як до старшого, мудрого й мужнього брата.
В наш час, ніби тихий, ніби благий, — тільки вужине шелестіння під ногами чути... — і «Собор»! Здавалося б, «усе мовчить, бо благоденствує» (як же: телевізори над шиферними сільськими дахами, пенсії колгоспникам, колективне керівництво, патріотизм, однаковий для всіх, як віцмундир) — і «Собор»! Здавалося б, нормалізація (як же: культу не була, були «окремі помилки», генерали аплодують стоячи його імені, названому начальством; керівниці дами, комсомолки в сорок років, переконують письменників-початківців, що 37-й рік не такий уже й злочинний, що декому тоді справедливо «дали прикурить») — і раптом «Собор»! Здавалося б, усе минулося, «прошло без сучка й задоринки»: народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, — народ цей звик, «безмолствует» — і раптом «Собор»!
І ще: Ви, Миколо Гавриловичу, мріяли про дюралеві й скляні палаци і про те, як у них житимуть щасливі люди майбутнього — ось вони, ці палаци, а ось і люди. Знайомтесь! Тут є директор (підполковник в одставці), тумбочки біля ліжок, липучки, стукачі й шашки; тут борються за звання...
Це написано геніально, Олесю Терентійовичу, тому й страшно, жахливо.Ви ненавидите доземні уклони. Розумію Вас глибоко. Але є випадки, коли ми кланяємося з радістю, з священним душевним трепетом, — а за такі поклони і вклоняюся Вам саме так.
Григір Тютюнник.
Київ, 16.02.1968 р.».
Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не могли не бути. У п’єсах Миколи Куліша. У щоденниках академіка Сергія Єфремова. В «Україні в огні» Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука та Івана Багряного, які по війні опинилися в діаспорі. Але, по-перше, вони були недоступні не тільки широкому читачеві, але й «обраним». А по-друге, цілісного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на локальному чи вузькому матеріалі, або на табірних враженнях, тобто на матеріалі екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матеріалі водночас буденному і піднесеному, він поставив у центр мотив духу, категорію духовності, матеріалізовані в соборі, — і вийшов на узагальнення величезної художньої сили. Через весь роман проходить мотив руїнницької суті системи соціальної демагогії, яка неспроможна виплодити здорових ідей і здорових людей, системи, зараженої кар'єризмом, брехнею, тліном, позбавленої коріння, того, «від чого берем свій родовід». І хоч література присудів не виносить, система прочитала в романі собі вирок.
Найбільше занепокоєння в хулителів «Собору» викликав образ Володьки Лободи. І недаремно, бо, власне, образ системи у романі значною мірою реалізований саме через цей персонаж. Реалізований він блискуче як у плані художньому, так і щодо абсолютно точного прочитання кадрової політики системи, а значить, її суті. Володька Лобода став «висуванцем» не завдяки здоровій конкуренції, він сягнув високого кабінету виключно завдяки кар'єристським здібностям — інших у нього просто немає. Його душа охоплена «наркотиком владолюбства», «героїном кар’єризму». Рідного батька віддає у будинок старих металургів — кажуть, саме цей факт поріднив його з тодішнім дніпропетровським першим партійним секретарем, який і почав партійно-номенклатурний обстріл «Собору» і дослужився на цьому ремеслі до всеукраїнського голови. Вдумливий критик Віктор Іванисенко по гарячих слідах роману писав: «Немає нічого у Володьки позад себе і навколо себе... Ні жінки, ні дітей, ні звичаїв батьківських, ні любові, ні пам'яті...» У Володьці Лободі система жила у дусі й во плоті, жила такою, якою була, — цинічною, неосвіченою, недоброю, озброєною демагогією, високою фразою. Як людина це «страшний, підступний і лестивий тип», «єзуїт». Як втілення системи — її «геній», найвища мета якого — «працювати в тому високому головному будинку, де кроки твої гаснуть у килимах», «брати штурмом Ельбруси життя». Задля цього він зробить усе — затопить плавні чи, якщо треба, висушить їх, знесе собор, вилупить з мізків ще якісь «ідеї», і хоч результатом їх буде руйнація всього, для нього важливе одне — аби на тій руїні возвеличитись самому!