ЮРІЙ МУШКЕТИК - ЯСА
Суспільно-політична ситуація та атмосфера невдоволення соціальною політикою панівного класу на Україні, безперечно, враховувалася С. Разіним. Ще в грудні 1669 р. під час перебування у Черкаську на козацькому крузі обоговорювалося питання про те, що «він хочет атаманов и казаков лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом» [52]. У наступний час керівник повстання налагодив тісні контакти з рядом політичних діячів України, зокрема з кошовим отаманом І. Сірком [53]. Між ними встановилися інтенсивне листування й передача відомостей через таємних агентів. Готуючи похід війська «к Москве против бояр», С. Разін, за словами очевидців, «под Царицыным готовил суды и ждал к себе из черкаских городов на помочь многих черкас с полковником с Серком» [54]. Зацікавлений у тісній координації дій, керівник повстання у ряді випадків у своїх листах та грамотах звертався безпосередньо до широких кіл запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнін в «распростых речах» у приказі Казанського дворця в січні 1671 р. говорив, що С. Разін намагався «в Запороги... послать прельщать, чтобы потому ж шли на государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и из Запорог» [55]. Побічним підтвердженням тісних політичних відносин, які існували між Доном і Запорожжям, є і той факт, що частина «прельщений» С. Разіна і його отаманів написана від імені «Великого войска Донского и Запорожского» [56].
Заклики керівника селянської війни в Росії «побить бояр», «мирских кровопивцев», «начальных людей» і визволити «черных людей» від феодалів знаходили широкий відгук серед трудящих мас України. В один із важливих районів повстання перетворилась Слобожанщина. Неспокійно було на Лівобережжі, де також діяли дрібні загони повстанців. Загалом селянська війна 1670—1671 pp. під керівництвом С. Разіна відіграла важливу роль у справі консолідації сил селянсько-козацьких мас Росії та України у їх боротьбі з панівним класом.У своєму творі Ю. Мушкетик торкнувся питання про місце і роль самозванства в історії народних рухів. Поява в 1673 р. на Січі самозванця Симеона не була якоюсь незвичайною подією і мала прецеденти у віддаленому історичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрія І і Лжедмитрія II) Росії [57]. Проте цей мотив роману цікавий як своїм драматичним аспектом, так і спробою автора охарактеризувати світогляд пригноблених категорій населення у період пізнього феодалізму.
Монархічні ілюзії селянсько-козацьких мас були прямим результатом економічних умов існування дрібного патріархального господарства. Задушений безпросвітною нуждою, податками, жорстокою експлуатацією, селянин не розумів класової природи самодержавства. Він наївно вірив в існування «доброго царя» — захисника від соціальної експлуатації, поміщиків і лихоімства судів. На думку народних мас, цей «добрий цар» був відділений від них придворною клікою, чиновниками, місцевою владою, каральними командами. Більше того, народ прагнув опертися на авторитет царя і використати його як організуючу засаду у боротьбі за поліпшення умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфічною оболонкою, під якою приховувався соціальний зміст того чи іншого народного руху.
Однак цим не вичерпується характеристика феномена самозванства. Досить часто самозванцями були звичайні авантюристи, що користувалися підтримкою певних політичних сил як в середині країни, так і за її межами. Тоді навколо самозванців організовувались різні таємні гуртки та плелися нитки змов.
«Царевич Симеон» не належить до значних та колоритних фігур в списку самозванців XVII ст. Проте його прибуття відіграло помітну роль в активізації суспільно-політичного життя на Січі. Тут відбулося декілька бурхливих козацьких рад, на яких виступили царські посли і самозванець [58]. Підтримка Січчю «царевича Симеона» зумовила навіть наростання деякої напруженості у відносинах між урядовими колами Москви і кошовою старшиною. В цій історії слід диференціювати причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас з одного боку та І. Сірка — з іншого. Січова сірома наївно бачила в особі Симеона справжнього виразника їхніх соціальних інтересів, здатного сказати вагоме слово на захист скривджених та експлуатованих, а І. Сірко прагнув використати його у політичних планах як один із засобів тиску на царський уряд.
Юрій Мушкетик виступає в романі як тонкий знавець джерел і спеціальної літератури. Окремі вкраплення та згадки у документах і літописах під пером автора розростаються у захоплюючі картини художнього твору. Наведемо лише один приклад. Мимохіть, лише кількома штрихами, у романі згадано про С. Палія та І. Мазепу. Але як проникливо підмічено основні риси цих осіб, змальовано контрастність їх образів. Героїчна постать улюбленця народу Семена Палія з одного боку і зрадництво й підступність вже на початку своєї політичної кар'єри Івана Мазепи — з іншого. Хіба потрібне тут багатослів'я?
Як же далі розвивався історичний процес на Україні? Яка була доля історичних осіб, зображених у романі? Вже у 1677—1678 pp. російські ратні люди й козацькі полки дали відсіч турецько-татарським загарбникам, які зробили спробу поневолити всю Правобережну Україну (так звані Чигиринські походи). До речі, помітний вклад у відсіч ворожої навали внесли тоді запорозькі загони, очолювані І. Сірком. Майже до останніх днів свого життя легендарний кошовий отаман був на передньому краї боротьби з ординцями. 1 серпня 1680 p. його не стало. Згідно повідомлення літопису С. Величка, «того ж лета Иван Серко славній отаман кошовій, в Грушовце пасеце своей, чрез неколикое время поболевши, преставися от жизни сея, августа 1, и припроваженній водою до Сечи Запорожской, и погребен чесно всем войском Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу, где иншое товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа 2, з многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего войска Низового жалостію, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которій от младости, аж до старости своея воєнними бавячися промислами, не тилко значне Крим воевал и некоторіи в нем попалил гради, также и в полях диких на розних месцах многіє Татарскіе громлювал чамбули, и плененній ясир христіянскій отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на розних месцах не маліє бесурманам чинил шкоди и раззоренія, а по морю Чорному корабле и катарги, з Константинополя в Крим, Азов и на инніе месца пливучіе, громлювал и з великими здобычамн щасливе з войском Запорожским до Коша своего повергался, которого все войско зело любило и за отца своего почитало» [59].У наступний час боротьба за визволення споконвічних слов'янських земель Приазов'я та Причорномор'я не припинялася. У 80-х pp. XVII ст. російське військо, до складу якого входили лівобережні козацькі полки, двічі здійснило походи на Крим. Проте, погано підготовлені, вони виявилися невдалими. Під час одного з них (1687 р.) втратив гетьманську булаву І. Самойлович. Його було звинувачено у таємних зв'язках з кримцями, заарештовано й заслано до Сибіру. На так званій Коломацькій раді 25 липня 1687 р. старшина обрала гетьманом генерального осавула І. Мазепу, якого підтримав всесильний В. Голіцин. Боротьба проти турецько-татарської агресії точилася ще протягом багатьох десятиліть. Лише внаслідок переможних російсько-турецьких війн 1768—1774 pp. і 1787—1791 pp. було остаточно вирішене питання про визволення Північного Причорномор'я й утвердження Російської держави на Азовському й Чорному морях.