ЮРІЙ МУШКЕТИК - ЯСА

Документи фіксують участь І. Сірка у політичному житті України вже наприкінці 50-х — початку 60-х pp. XVII ст. Він вів активну боротьбу проти шляхетської Речі Посполитої та її ставлеників гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетерг. Наступні роки були насичені організацією кошовим отаманом народної боротьби проти польсько-шляхетської та турецької експансії на українські землі Очолювані ним загони запорожців здійснили ряд успішних походів на Правобережну Україну та Кримське ханство. Особливо вдалим був похід 1667 р. на Крим, під час якого загін козаків зайняв Кафу та інші міста й визволив дві тисячі невільників [39].Значний масив матеріалу у романі присвячений взаєминам І. Сірка з правобережним гетьманом П. Дорошенком, їх, очевидно, слід розглядати у загальноісторичному контексті розвитку політичних подій на Україні в 60 — 70-х pp. XVIІ ст. Відірване від інших українських земель, Правобережжя стало ареною жорстокої боротьби не лише султанської Туреччини та її васала Кримського ханства з шляхетською Польщею, але й представників окремих старшинських угрупувань. У 1665 р. владу тут захопив П. Дорошенко, який притримувався відкритої турецько-татарської орієнтації (у 1669 р. він навіть офіційно оформив перехід України під протекторат султанської Туреччини) [40] У цьому зв'язку варто підкреслити, що блюзнірські спроби представників буржуазної та буржуазно-націоналістичної історіографії показати правобережного гетьмана як виразника інтересів українського народу позбавлені будь-якого реального грунту. Шлях до гетьманської булави був для П. Дорошенка шляхом дворушництва, безпринципності та гради. Свого часу він підтримував політику І. Виговського, згодом переметнувся в табір Ю. Хмельницького, брав участь у загарбницьких походах польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну. Після того, як його було оголошено гетьманом, він, як зазначалося, вступив у союз з Туреччиною й Кримським ханством.

Правобережна Україна стала ареною жорстокої політичної боротьби. Поряд з П. Дорошенком претендентами на гетьманство виступили П. Суховій, що опирався на допомогу Кримського ханства, й М. Ханенко — прибічник шляхетської Польщі. Результатом цієї боротьби, в якій були зацікавлені в першу чергу іноземні держави, стало величезне спустошення й пограбування Правобережної України. У 1672 р. окремі татарські чамбули доходили до Вісли, Сану і Карпат. Десятки тисяч людей було полонено і відправлено на невільницькі ринки. Інші, рятуючись від ординців, тікали на територію Російської держави. Річ Посполита змушена була укласти з султанською Туреччиною договір (жовтень 1672 р.), згідно якого частина Правобережної України (Поділля) переходила під владу Порти. Брацлавщина й південна Київщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крім того, шляхетська Польща зобов'язувалась виплатити Туреччині величезну контрибуцію — 80 тис. талерів одразу і щорічно давати 22 тис. злотих данини [41] .

У цій складній ситуації І. Сірко проводив лінію, спрямовану на припинення боротьби окремих старшинських угрупувань та зміцнення російсько-української єдності. Він належав до тієї частини патріотично настроєної козацької старшини, чиє політичне кредо характеризувалося вірністю рішенням Переяславської ради 1654 р., визначеною позицією щодо подій на українських землях. Його вимоги, а головне практичні дії, були співзвучні прагненням і настроям широких верств народу (особливо ідея російсько-української єдності), відповідали їхнім думам, надіям та сподіванням [42]. Очолювані І. Сірком, запорожці здійснили ряд вдалих походів проти Кримського ханства й турецьких фортець. Вони громили загони Суховія та ординців, завдавши їм відчутних поразок під Ольхівцями й на Тясмині. Кошовий отаман у всі періоди свого життя та діяльності виступав проти ворожої українському народу політичної лінії П. Дорошенка, який орієнтувався на султанську Туреччину. Не випадково проти народного улюбленця телися тенета змов та підступництв. Сучасник цих подій писав, що правобережний гетьман «хотів яким-небудь способом зжити з світу Сірка, цілковитого противника його планів, страшного татарам ворога, людину, що начебто за допомогою якогось передчуття відвернула український народ від протекторату Туреччини. 3 цією метою кілька разів запрошував його на конференцію під покровом зовнішньої дружби, зрадницьки готувався припинити його життя. Тільки досвідчений противник не потрапив в його сіті. 3 тим більшою наполегливістю думав Дорошенко, як би позбутися людини, яку ненавидів, він довго шукав засобів для цього» [43].

Контакти І. Сірка з П. Дорошенком (до речі, досить повно відтворені у романі) не означали відступництва кошового отамана від своїх політичних принципів В середині 70-х рр. XVII ст. ситуація на Правобережжі складалася не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег Дніпра було здійснено спільний похід російської армії і лівобережних козаків, внаслідок якого десять полків Правобережної України оголосили про своє возз'єднання з Лівобережною Україною в складі Російської держави. Активізувалася боротьба Запорозької Січі проти експансії султанської Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожці, очолювані І. Сірком, неодноразово громили ординців під Перекопом й на узбepeжжі Криму. Яскравою сторінкою у спільній боротьбі російського та українського народів проти іноземних завойовників став спільний похід восени 1675 р. запорожців та донців разом з калмиками на Кримське ханство [44]. (Деталі цього походу також відтворені в романі Ю. Мушкетика) Занепокоєні можливими наслідками цієї акції, татарські загони залишили Правобережжя и спішно повернулись у Крим.Позбавлений військової підтримки з боку ординців, П. Дорошенко опинився в цілковитій ізоляції На Правобережжі піднялася нова хвиля народних виступів проти гетьмана запроданця Визрівало невдоволення і серед найближчого оточення турецького ставленика. Відомо, наприклад, що більша частина старшини залишила Чигирин і перейшла на Лівобережжя. І. Сірко, який репрезентував думку Січі про те, що необхідно припинити міжусобиці, в цій ситуації виступив ініціатором організації посольства запорожців до П. Дорошенка з тим, щоб домогтися від останнього прийняти російське підданство (Це питання розглядалося на загальній військовій раді ще 12 березня 1675 р .) [45]. У романі виразно показано, як невдовзі в гетьманську резиденцію прибув об єднаний загін запорожців та донців (500 чол.) на чолі з кошовим отаманом. Триденні переговори завершилися складанням П. Дорошенком присяги на вірність Російській державі [46]. Одночасно він передав І Сірку гетьманську булаву, бунчук, прапор і деяке озброєння фортеці.