ГОГОЛІВСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Але не так уже й мовчазно, хоча й затаєно, дивилася в очі Гоголя мисляча Україна-Русь. Ще раз нагадаємо читачам, що Русь за Гоголем — це Україна, бо коли в «Тарасі Бульбі» він говорить про «русский характер» героя, то очевидячки йдеться не про «российский» характер. І в цьому Гоголь послідовний дивовижно. Доречно тут нагадати, що дев'ятнадцятирічний Гоголь від'їжджає до Петербурга з наміром «виклопотати Малоросії звільнення від усіх податків», і, як бачимо, він завжди відчував на собі погляд України. Та найголовніше: не відводив від неї своїх очей.

Окрім бісівської сили, що з усіх щілин вилізала й перла на окрему людину й окремі народи, Гоголь несподівано віднайшов ще одне середовище зла людського — любов і красу. Любов трагічна, а краса, за Гоголем, двозначна. Як романтик, він, з одного боку, підносив на п'єдестал краси любов і жінку, а з іншого — глибоко осмислював проблему зла в коханні й красі, зла, що веде до смерті, про яку він скаже: «Не може бути нічого врочистішого за смерть».У повісті «Ніч проти Різдва» чорт хоче мститися ковалеві за його мистецтво. Загадку мистецтва Гоголь вирішує, як і загадку краси. Гоголь визнає і стверджує дві дійсності — дійсність мистецтва, мрії, ідеалу, уяви і дійсність життя — «жахливу дійсність». І коли він анатомує пером письменника оцю «жахливу дійсність», щоб добути з неї засобами мистецтва слова прекрасну людину, в остаточному рахунку знаходить гидомирну потвору. Дві дійсності входять у непримиренну суперечність, і Гоголь зневірюється, що зможе вплинути на другу дійсність засобами першої. Настає глибоке розчарування, зневіра. Намір віднайти у другій частині «Мертвих душ» якщо не прекрасну людину, то бодай пристойну, не був зреалізований. Письменник переконався, що змінити Росію з морального погляду засобом могутнього сміху йому не вдалося. Він упадає в містику, змінює жанр повісті на жанр проповіді й починає щиро вірити, що могутній бароковий жанр проповіді може забезпечити моральне перевиховання. Це була ще одна ілюзія Гоголя, породжена наївною вірою у своє божественне призначення схилити Росію до покаяння.

Ось рядки з листа Гоголя до Щепкіна після постановки «Ревізора»: «Усі проти мене. Найменша тінь істини — і проти тебе повстають, і не хтось один, а цілі стани».

«Ревізор» обурив Росію, і 1836 року Гоголь покидає її. Він їде в Європу, де проводить майже п'ять років. Аж наприкінці 1841 року Гоголь повертається до Росії, щоб видрукувати «Мертві душі», і знов утікає з неї на цілих п'ять років, живучи переважно в Римі. З відстані він відчував Росію точніше й гостріше, аж до нервових струсів та кидання в крайнощі в останні роки його життя. Гоголь, як і Шевченко, провів у Росії, в Петербурзі, близько п'ятнадцяти років. Шевченкові крізь грати ввижався садок вишневий коло хати в Україні, а Гоголь, споглядаючи Неву, бачив дивовижний Дніпро, могутній своїм широм, що його й до половини не кожна птиця може здолати. Романтичні візії й гіперболи двох геніїв народу співмірні за силою любові до України. Шевченко показав, хто Україну душить і розпинає; Гоголь показав, кого в Україні б'ють.

Шевченка жандарми з наказу царя запроторили на десять років в Оренбурзькі степи тягнути солдатську лямку, а Гоголь близько п'ятнадцяти років провів у Європі, де відігрівав душу, і навіть сам цар опікувався його закордонним побутом, надто ж під час поїздки до Святих місць. Це те, що відрізняло Шевченка і Гоголя.

Коли помер Гоголь, багатьом здавалося, що він у летаргійному сні, з посмішкою на вустах і приплющеним правим оком. (Існують навіть напівфантастичні оповіді: буцімто при перепохованні тлінних останків Гоголя було зауважено, що віко його труни зсередини подряпане й пошкоджене, а тіло лежало долілиць, і цей факт мовби підтверджує версію про летаргійний сон письменника; ніби він, прокинувшись, робив відчайдушні спроби врятуватися.) Втім, містичний туман навколо Гоголя ніколи не розвіювався, і, можливо, тільки на рідній землі душа його по-справжньому прокинеться із летаргії і безпомильно, як Вій, укаже: ось вони, ті, що переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються рідної мови, зраджують побратимство, віру, батьківщину — ось вони! — «батьки отечества чужого», підлі раби й холуї.

Адже усією своєю суттю Гоголь — наш, український, і в його творах сконцентрована могутня духовна сила, величезна життєва енергія, яка вічно працюватиме на Україну.

-------------------------------------------------------------

ПРИМІТКИ:

[1] "Знаю, що ім'я моє після мене буде щасливіше за мене, і нащадки тих самих земляків моїх, можливо, з очима, вологими від сліз, промовлять замирення моїй тіні..." (poc.)