ГОГОЛІВСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Навіть Андрій Бульбенко, виправдовуючи перед прекрасною полькою свою зраду товариства, батька, вітчизни, так пояснює свій стан: "Вітчизна — це те, чого шукає душа наша, що для неї наймиліше..." А козацький полковник Тарас Бульба, який не хотів вірити у зраду рідного сина, впевнений, що Андрій "продав віру і душу". Отже, зрада батьківщини — це продаж української душі.
Хома Брут гине від нечистої сили, що знайшла осілість в українському храмі. І хоч сюжет "Вія" — за межами можливого, істина проглядається досить виразно. Діти колишньої козацької старшини (відьма — сотниківна) заполонили український храм, як і храм душі, різною чортівнею. Хома Брут, за Гоголем, не так великий грішник, як наївний хитрик і крутій, гине у божому храмі, в українській святині. Справді, є над чим замислитись.
Старовина, ідилічна патріархальність України — це гоголівська маска, майстерно накинута на гострі й пекучі проблеми сучасності вуаль. "Яка радість, яке буяння охоплює серце, коли почуєш про те, що давно-давно — нема йому ні року, ні місяця — діялось на світі! А ще як приплутається якийсь родич, дід або прадід, — то тоді тільки рукою махни. І здається, що достоту сам усе це робиш, неначе заліз у прадідівську душу чи прадідівська душа шаленіє в тобі" ("Пропала грамота"). Гоголь мав геніальну здатність і в прадідівську душу залізти, і впустити її до себе — можливо, то була душа його предка Остапа Гоголя, козацького полковника, сподвижника і "правої руки" закатованого царем гетьмана Петра Дорошенка, бо надто сильно шаленіла вона в письменникові.Навіть в інтимі Гоголя шаленіла предківська душа, якщо не козацького чи шляхетського родича, то, можливо, самого Сковороди, бо Гоголь, як і він, смертельно боявся цього високого людського почуття. Кохання Гоголь називав "першим благом у світі", але за все своє життя так і не пережив любовного почуття і за це дякував долі. Коли товариш Гоголя по Ніжинському ліцею Данилевський написав йому про свою закоханість, він відповів: "Прекрасно розумію і відчуваю стан душі твоєї, але самому, дякувати долі, не довелось пережити. Я тому кажу "дякувати", що це полум'я перетворило б мене у прах за одну мить".
Свою "любовну ідеологію" Гоголь утілював в образах. Так, у "Тарасі Бульбі" Андрій фактично гине в полум'ї своєї демонічної пристрасті до прекрасної польки, чинить зраду, що не має батьківського прощення. Дивовижна врода польської воєводівни виявилася сильнішою за віру, честь, козацьке побратимство, батьківщину. Подих краси тут руйнує моральні засади, вона — аморальна. До цього висновку підводить нас не тільки образ Андрія. У повісті "Вій" псар Микита згорає від кохання до сотниківни-відьми не в образному розумінні, а буквально: "Коли одного разу прийшли до стайні, то замість нього лежала попелу купка та порожнє відро: геть згорів, сам собою згорів". Та й "філозоф" Хома Брут, повозивши на своєму хребті відьму-панночку, врешті гине. Образ панночки-сотниківни, вочевидь, символічний, це знак доби, навіжена сила, що спопеляє і псаря, і філософа, загиджує православний український храм усіляким чортовинням і перетворює його в руїну.
Після перебування 1833 року в рідній Василівці Гоголь вивіз стільки творчих намірів і задумів, що пережив невдовзі своєрідну кризу від наддостатку роздумів і сюжетів. Наступає новий етап творчості, її злет і розквіт. Перо наштовхується на такі місця, які загрожують проблемами з цензурою.
На наш погляд, подальша творчість Миколи Гоголя відрізняється переважно оповідачем. Лукавий, з примруженим оком, хитрун Рудий Панько поступається місцем таємничому, загадковому, до кінця не зрозумілому і нищівному у висміюванні — Миколі Гоголю. Маску знято, забороло піднято, щоправда, піднято й щит.
«Вечори на хуторі біля Диканьки" Росія до кінця не зрозуміла. Ось що в них побачив, скажімо, Пушкін: «Усі надзвичайно зраділи цьому жвавому описові перейнятого співами й танцями племені... цій веселості, простодушній і водночас лукавій...» І все.
Шевченко теж буркнув на «Вечори», назвавши їх у «Щоденнику» «малоросійськими анекдотами», а силу Гоголя побачив у сатирі. Насправді ж Гоголь і у «Вечорах», і в усій подальшій творчості опрацьовує ту ж саму тему, тільки різними засобами: його цікавило одне — «вторгнення демонічних сил в життя людини» (К.Мочульський), а від себе додамо — і в життя народів, зокрема народу українського (руського) і російського.
У «Тарасі Бульбі», як і у «Вії», відчуття приреченості, безвиході стає визначальним. Воно поглиблюється в «Арабесках»; божеволіє і гине художник Чертков у «Портреті»; божеволіє і перерізає собі горло художник Піскарьов у «Невському проспекті»; божеволіє чиновник Поприщин у «Записках божевільного». І з усього цього гіркий гоголівський вигук: «Боже, яка сумна наша Росія!». А до України-Русі волав: "Русь! Чого ж ти хочеш від мене? Який незбагненний зв'язок затаївся між нами? Чому дивишся ти так, і навіщо все, що тільки є в тобі, спрямувало на мене сповнені чекання очі?..»