ГОГОЛІВСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У XIX ст. російська історіографія витворила метафору Київська Русь, а в останні десятиліття імперська ідеологія спромоглася на ще один фальсифікат — "дрєвнєрусскоє ґосударство с центром в Кієвє". Фальсифікат, бо ніякої "Дрєвнєй Русі" як давньоросійської держави на берегах Дніпра ніколи не було, та й саме поняття "Росії" як держави — винахід царя Петра у ХVІІІ ст.Але спочатку — Литва, час, коли витворився спільний культурний контекст — українсько-білорусько-литовський. Після входження Литви разом із Білорусією та Україною до складу Королівства Польського формується спільний польсько-український культурний контекст, у тому числі й літературний [3]. Павло Русин, Георгій Тичинський, Григорій Чуй, брати Озимки (Зиморовичі), Станіслав Оріховський, Себастьян Кленович, Адам Чагровський, Йосип Верещинський, Мартин Пашковський, Данило Братковський, Афанасій Кальнофойський, Лазар Баранович і десятки інших українців, а особливо ті, що здобули європейську латинську освіченість, писали латинською і польською мовами. І все ж вони залишалися патріотами України і в своїх латиномовних чи полономовних творах писали про те ж, про що виспівували в українських народних думах та історичних піснях кобзарі. Сьогодні ми перекладаємо латиномовні твори сучасною українською мовою і повертаємо у власний літературний актив, відтворюючи істинну картину історії української літератури і перебіг літературного процесу ХV—ХVПІ століть.

Із другої половини ХVІІ ст., себто після горезвісної Переяславської угоди 1654 року, почав формуватися спільний українсько-російський контекст. Кращі літературні й наукові сили України були забрані російськими царями до Московії, щоб підіймати з азіатської забитості північного сусіда, який уже наростив фізичні біцепси, але відчував інтелектуальну й культурну ущербність, стикаючись із європейськими народами. Українець Іван Федорович (Теодорович), названий «друкарем Москвітії Іваном Федоровим», змушений був, рятуючи життя, тікати з Москви від дикого натовпу, що вважав чаклунством видану ним першу друковану в Москві книжку. Деякі ритини йому вдалося врятувати і вивезти назад до Львова, а друкарня і все начиння були погромлені й спалені. Такою була Москва в ХVІ ст.

У ХVІІ ст. з України в Московію — виховувати царських дітей, запроваджувати освіту, друкарство, перекладати церковні книги — подалися Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький, Дамаскин Птицький, Арсеній Сатановський. Після відкриття у 1700 році Московської академії впродовж наступних сорока років усі її ректори, префекти, професори були вихованцями Києво-Могилянської академії. Працювати на російську культуру з України пішли Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, художники — Володимир Боровиковський, Дмитро Левицький, а далі — Василь Рубан (1742-1795), Василь Наріжний (1781-1825), Федір Глинка (1786—1880), автор текстів відомих пісень "Вот мчится тройка удалая", "Не слышно шума городского", віршів про запорожців та роману про Богдана Хмельницького; Василь Капніст (1756—1823), автор комедії "Ябеда", та "Оды на рабство", який у 1791 році за дорученням українських патріотичних кіл просив у Берліні пруської допомоги на випадок, якщо Україна повстане проти Росії. Капніст був першим, кому п'ятирічний Микола Гоголь прочитав власні вірші, після чого Капніст сказав його батькам: "Із нього буде великий талант, аби тільки доля послала йому в наставники вчителя-християнина". Названі мистці, як і безліч інших, творили як українську, так і російську культури.

Окремим рядком хотілося б сказати про класиків російської літератури, які вийшли з України, але вже безпосередньо на неї не працювали:

Федір Достоєвський (батько якого був греко-католицьким (!) священиком); Петро Чайковський (із козацького роду Чайок); Антін Чехов (Чех); Володимир Короленко; Дмитро Мережковський (із роду Мережків) — його прізвище росіяни часто брали на кпини, ніяк не второпаючи значення кореня "мережка"; Костянтин Бальмонт (онук українського козака Грицька Баламута, що отримав від Катерини II дворянство за воєнні звитяги); Володимир Маяковський (ще й досі багатьом в Україні відомі популярні колись його рядки: «Товарній москаль, на Украйну шуток не скаль»); Максиміліян.Волошин, Анна Ахматова (з роду Горенків) і багато-багато інших.

Такою була тодішня реальність, і цю трохи ширшу історичну довідку ми подаємо, щоб переконливіше довести, що український письменник і класик російської літератури Микола Гоголь не є ані випадковістю, ані винятком.Українська література чужою, російською, мовою творилася до другої половини XIX ст. Російською мовою створено чимало повістей Григорія Квітки-Основ'яненка; російською мовою Євген Гребінка писав знаменитий романс "Очи черные", а також історичні повісті; першу редакцію "Чорної ради" Пантелеймон Куліш опублікував російською мовою; навіть Тарас Шевченко дві свої поеми, всі повісті та "Щоденник" писав російською. Щоправда, російськомовні повісті і "Щоденник" Т.Шевченка — виняток. Річ у тому, що через кілька років після заслання, за домаганнями друзів поета, з нього було знято заборону малювати й писати російською мовою, але залишено в силі заборону писати по-українському. Тому Шевченко відкрито пише російською мовою, одночасно створюючи "захалявні" поезії українською. Російською мовою написані романи Михайла Старицького "Богдан Хмельницкий" та "Разбойник Кармелюк".

Отже, гоголівський період — це час активного творення української літератури російською мовою. Він почався задовго до появи Гоголя і завершився невдовзі вже після нього. Але вершинним здобутком його є російськомовна творчість геніального сина українського народу Миколи Гоголя.