Життя і творчість Володимира Самійленко (1864 — 1925)

Як мене ввели до кабінету його вельможності, то всі ці трофеї вже лежали перед ним на столі.

Генерал Новицький зустрів мене великим криком:

— Что это вы, молодой человек, здесь в университете малороссийскими гадостями занимаетесь?! Какие вы книжки получаете?

Я скромно заявив, що то ж книжка, дозволена цензурою...

— А что это за курка с курчатами? Это тоже, наверное, гадости?

Я відповів, що сам не знаю, що це таке, бо ще ж не міг її прочитати.

— Ну, конечно, все это гадости; вот вам Александров пишет: «Думу про курку не дуже кому показуйте». Ведь если бы это не были гадости, то он бы не писал, чтобы вы всем не показывали.

Потім став переглядати поему й листи і кричав:

— И все на малороссийском наречии; все это гадость, все это требует перевода.

Допитував він мене з антрактами, висилаючи на якийсь час до іншої кімнати. В один із нападів тиче мені під ніс санскритський текст і кричить:

— А это что у вас за шифрованное письмо?

Я пояснив, що то санскритський текст для університетських студій.

— Ну да, знаю, а это что? — й показує мені сторінку в моїй записній книжці, де галицькі мандрівники залишили мені на спомин свої підписи.

Я признався, що то підписи моїх галицьких знайомих.

— Да, знаю, вы там малороссийскими гадостями занимались.

Тут же став мене допитувати, чого я ночував у Волочиську; моїй заяві, що, втомившись дорогою і трохи недужий, хотів відпочити, звичайно, не повірив і раптом запитав:

— Сколько чемоданов книг было послано?

Звичайно, я не сказав два чемодани, а, прибравши найневинніший вигляд, спитав його:

— Каких книг?

Мабуть, він подумав собі, що, може, то й не я хотів перевезти книжки, й більш про них не згадував, а, покричавши трохи та пообіцявши вигнати мене з Києва, якщо не перестану займатися «малороссийскими гадостями», відпустив додому. Потім іще мене разів тільки зо два кликали до старокиївського участку, де вже перед особою меншою, бо тільки полковником, і досить гречним, я мусив дати писане зізнання про те, відки я родом, і що писав, і про те, що я до таємних товариств не належав, і про відірвання «Малоросії» не думав.

«Курка з курчатами» залишилася в жандармів, і для мене історія з нею цим і скінчилася.

Написав я про цю оказію Александрову й незабаром одержав од нього листівку олівцем такого змісту, що, мовляв, треба терпіти все, всяка душа властям придержащим да повинується й т. д. Зразу для мене було видно, що читати її треба якось інакше, але я не знав як. Коли я показав її С. Шелухинові, той, як чоловік більш у таких речах тямущий (недурно він належав до «політиків»), зразу догадався, що треба зробити: помочив ту картку, погрів на лампі, і з-під олівця виступив цілком другий текст — гострі, лайливі вірші на жандармів російською мовою, що, пам'ятаю, починалися так: