Життя і творчість Володимира Самійленко (1864 — 1925)

Мандрівка, як і взагалі побут у Галичині, залишила в мене сильне враження на все дальше життя.

Проживши ввесь раніший час під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування, дивно й радісно було бачити, що все те в цьому куточку України вже існує і хоч помалу та розвивається. Дивно було почувати, що над твоєю душею не стоїть російський жандарм, що за одно непевне слово може тебе заарештувати й запроторити бог зна куди.

Звідавши Галичину, потім якось бадьоріше працювалося, додавала духу та думка, що хоч у нас, на Вкраїні, та праця не матиме довго вжитку, але є країна, де вона потрібна й зараз же знайде притулок.

Справляла враження і краса галицької, й особливо буковинської природи з її горами, лісами, ріками. Довелося бачити й автентичну гуцульську коломийку, плавати на дарабах Черемошем; все це, почасти рідне й почасти незнайоме й нове, збагачувало душу повнішою й ширшою уявою українського життя.

Перед від'їздом із Галичини я зустрівся тут із Арабажиним, з котрим і умовились вертати разом і перевезти контрабандою кілька українських книжок.

Напакували їх цілі два куфри й найняли пачкаря, котрий мав їх перенести вночі через Збруч і подати їх мені в вікно, а я мав везти їх до Києва. Арабажин поїхав просто до Києва, а я в Волочиську лишився ночувати. Даремно я просидів цілу ніч перед одчиненим вікном, дожидаючи сподіваних книжок, не скажу, щоб без страху: бо вікно моє виходило на залізничний двірець, од якого відділяла мене невеличка площа, перед двірцем увесь час ходив жандарм, і, на лихо, світив тоді повний місяць. Книжок я так і не діждався, перед світом чув, що щось двічі стрельнуло з рушниці. Дочекавшись денного потягу, я поїхав до Києва; там через кілька днів я одержав листа, що пачкар, що переносив книжки, натрапив на граничну сторожу: на нього стріляли, але він утік, покинувши куфер із книжками, котрі й були сконфісковані.

На щастя, я догадався з тих книжок, що були з авторськими написами на моє ім'я, здерти картки з написами й перевезти ті картки окремо у своїй кишені, так що, зловивши книжки, не могли пізнати, кому вони належали. Інакше б мені, тодішнім звичаєм, прийшлось би було помаршерувати куди-небудь літ на п'ять до Вологодської губернії, бо між тими книжками поруч із такими, як Новий завіт і «З вершин і низин», були й видання Драгоманова, особливо зненавидженої особи для нашої адміністрації, й соціалістичні закордонні видання.

Трохи пізніш у мене з приводу тих книжок таки була люба розмова з нашим загальноукраїнським «приятелем», жандармським генералом Новицьким, і то зовсім із несподіваної нагоди.

Мій приятель іще з часу мого побуту в Полтавській гімназії, доктор Володимир Александров, що вже тоді закінчив свою службову кар'єру й був дивізійним військовим лікарем, видав перед тим українську літературну збірку «Складка», в якій я теж брав участь. Надумався він прислати мені з півсотні примірників тієї збірки, щоб я її дав до якоїсь київської книгарні.До «Складки» долучив він іще рукопис поеми Куліша: «Дума про курку з курчатами». В листі ж до мене, доданому до цієї посилки, писав, що «Думу» він гадає друкувати у другому випуску «Складки». Але що Куліш дуже негарно виставляв у поемі українське козацтво, то він значно переробив Кулішів текст і посилає мені цю поему у двох текстах a regarde*(* Для зіставлення (франц.) — Ред.) і просить мене додати свою думку про його поправки, але не дуже кому показувати цю поему. В тім же листі писав він, що цензура заборонила йому збірку народних пісень за те, що там у якійсь пісні зустрілося слово «Україна», і що він знов подає таку ж збірку через одеську цензуру. «Хоч би цензорові очі засліпило, щоб він таки дозволив її», — писав мені Александров. Це все, книжки й писання, були в пакунку, який я мав одержати на двірці залізниці.

І от я ледве дістав цей пакунок, як до мене приступили два жандарми, арештували мене на «гарячому вчинку», повели мене спершу до залізничного жандармського офіцера, де мене старанно обшукали, розкрили пакунок, списали протокол, а тоді з тріумфом попровадили у фіакрі до старокиївського поліційного участку, а тим часом послали до мене на помешкання зробити в мене трус. Там, крім кількох листів, невинних книжок, підручників та гітари, нічого не знайшли.

Гітару, як сказали мені свідки, довго трясли, мабуть, гадали, що з неї випаде принаймні бомба, але нічого не витрясши, забрали листи, записну книжку й літографований санскритський текст «Наля й Дамаянті».