Життя і творчість Володимира Самійленко (1864 — 1925)

— А все-таки зачем это? — казали вони. — Мы вас сожмем (здушимо), — казали одвертіші з-поміж них.

З університетських професорів, як свідомих українців, за мої часи майже нема кого згадати. Крім Володимира Антоновича, заявляв себе як українець проф. Іван Лучицький, хоч на роковинах і вечірках промовляв по-російськи, просивши наперед вибачення, що українською мовою не досить володіє. Але були випадки, що громада настоювала, щоб говорив по-українськи, як уміє, і він говорив непогано.

Кафедри слов'янської філології були тоді обсаджені ворогами українства. Історію «русского языка» тоді читав Соболевський, видатний учений і потім член Російської Академії, але далекий від яких-небудь симпатій до українства, а «славянские наречия» — запеклий наш ворог Флоринський. Цей визнавав самостійними всі інші, крім нашої, слов'янські мови, навіть дуже близькі до себе: визнавав окремими і словацьку мову, і словінську, й лужицьку, й кашубську, тільки української не визнавав.

Треба сказати, що в ті часи великої нагінки на все українське й не могло бути в університеті багато професорів-українців; отже, такі видатні наукові сили, як Павло Житецький або Орест Левицький, мусили задовольнятися скромною ролею вчителів середніх шкіл.

Щодо українського життя в родині, то українізованих родин було тоді в Києві надто мало. Родина Олени Пчілки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Василя Карачевського-Вовка, Христі Вовчихи (дружина Хведора Вовка, що тоді жив у Парижі емігрантом), Павла Житецького — оце, мабуть, і всі. В інших більш або менш панував «общепонятный язык».

Кидаючи загальний погляд на тодішнє українське життя в Києві, треба признати, що ми, українська молодь тодішня, зробили в ті часи мало, але ми вчилися робити і вчилися не стільки через школу, котра майже нічого не давала для вироблення свідомого українства, а поза школою, почасти під проводом старших громадян, почасти своїми силами, і грунтовними підвалинами пізнання народу нам стали ті многоцінні скарби українознавства, що появилися раніше в «Записках Юго-Западного отдела географического общества», а потім у «Київській старині» і в «Записках наукового т-ва ім. Т. Шевченка».

Нарікали ми тоді на наших старих громадян-учених за одно: чому вони не писали своїх праць українською мовою. Але, видно, українське відродження мусило перейти й тодішній етап свого розвитку. Недурно ж і в інших народів, що національно відроджувались, твори науки довгий час писались або мертвою латинською, або мовою пануючого народу. Можливо, що якби наші вчені, не пройшовши української школи, не маючи української термінології й не звикши науково думати рідною мовою, стали відразу писати по-українськи, то це б їм настільки зв'язувало думку, що їх твори вийшли б далеко слабшими.

Та й де б вони їх містили? Хіба що за кордоном, але тоді українське громадянство майже не могло б ними користуватися. Потрібна була ще деяка еволюція мови, котра тепер уже у значній мірі відбулася, і зміна політичних і цензурних умов.Далекі вже від нас ті часи, й те, над чим ми працювали, здається вже тепер таким дрібним... Але чи можна було робити щось більше в ті часи безпросвітної ночі?..

Не маючи змоги запалити ясне світло, дбали про те, щоб хоч каганчик блідий де-не-де блимав у тій темряві.

Не маючи змоги і не наважуючись вести темний і ще цілком не свідомий український народ на боротьбу за свою волю, старалися, щоб хоч не забувалася в народі його національна індивідуальність та щоб збереглась і поважалась його мова, той ключ од в'язниці поневоленого народу.

Село Милованне, Товмацького повіту в Галичині, в падолисті 1922р.

АВТОБІОГРАФІЯ

Моя мати була кріпачка сорочинського дідича Черниша. Тому що родина моєї матері належала до так званих дворових, то при визволі від кріпацтва в 1861 році не одержала земельного наділу, так що, крім хати і городу, нічого не мала, через що й сталось, що родина мусила заробляти, служачи по наймах або займаючися всякими роботами: тож і моя мати мусила йти в найми. Ще бувши кріпачкою, мати моя була взята до дідички Чернишки (здається, в маєток Товсте) в ролі бонни чи няньки до її дітей. Тоді, слухаючи, як учили Чернишчиних дітей, мати моя сама вивчилась читати й писати. Взагалі моя мати була дуже здатною до всякої науки, та, на жаль, не було кому її вчити. Не раз, коли в вітальні нікого не було, підсідала вона до фортепіано і прибирала різні пісні. Але коли Чернишка ловила її на такому злочинстві, то била її по руках. Де ж пак! Хлопка сміє доторкатись до панського струмента! Любов до музики мати моя дістала в спадщину від свого батька Кіндрата Самійленка, котрий добре грав на скрипку. Мати й співала добре, хоч голос мала невеликий.