Зародження фемінізму в українській літературі на тлі західноєвропейських традицій

Отож, характерним для цього напряму феміністичної критики, що нагадує собою ревізіоністські читання творів світової літератури, є викриття “жіночої дефектності” в літературі, представленій письменниками-чоловіками. Цей феміністичний дискурс передбачає підрив старих засад патріархальної культурної системи і вироблення нових позицій з урахуванням особливостей, думок та потреб жіночої половини суспільства.

Що ж до української літератури кінця ХІХ ст., то феміністичні ідеї потрапили сюди з деяким запізненням. Проте їх поширення та популяризація тут відбувалися швидкими темпами, і з 60-х р. ХІХ ст. жіночий рух набирає своєї сили в Західній Україні, досягаючи апогею у 80-90-х р. р.

Першим літературним самоствердженням був виступ жінок-поетес (Л.Головацької, К.Цибик, К.По¬пель, М.Дідицької, К.Алексевич) на сторінках альманаху “Зоря галицька яко альбум на год 1860”; вони прагнули рівноправної із чоловіками участі в культурних справах.

У громадському житті Галичини того часу, найдієвішими в обороні інтересів слабшої половини людства були жінки-учительки, котрі не лише скликали різні збори, на яких виборювали повагу до своєї діяльності з боку властей, а й організовували “гуртки трудівниць, що працювали з програмовим кличем “на новий шлях” [5, 21-27]. І вже у 80-х роках ХІХ ст. така діяльність жінок-інтелігенток (К.Попович, Є.Ярошинська, К.Малицька, М.Підгірянка, К.Гриничева та ін.) здобула статус так званого емансипа¬ційного руху. Рівноправність не була ціллю жіночого руху. Вона була тільки передумовою, що дозволяла жінці приступити до розв’язки її властивих завдань. Рівноправність була тільлки засобом, який уможлив¬лював нам вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і спввідповідального чинника…” [7, 195].

У своїй діяльності М.Рудницька на перший план ставила інтереси нації, життєдіяльність яких була можлива лише в умовах суверенності та соборності України. Саме за таких умов “здорового націоналізму” із толерантним ставленням до інших націй вона вбачала можливість розвитку фемінізму і практичного втілення його ідей.

Наслідком цих переконань було утворення величезної організації “Союзу українок”, яка мала загаль¬нонаціональний характер. Отож, підіймаючи ці питання ще у 1920-1930-х рр., М. Рудницька ішла тим самим на крок попереду західноєвропейської феміністичної думки, яка лише в 60-70-х рр. ХХ ст. почала стверджувати “рівність у відмінностях”.

Такому прогресуванню українського феміністичного дискурсу того часу сприяло відмінне від захід¬ноєвропейського становище української жінки, про що говорила Леся Українка: “Дальше всех… пошла Россия (тобто вся тодішня імперія), где женский вопрос считается теоретически решонным, да и прак¬тически женщина там пользуется гораздо большей материальной и нравственной независимостью, чем в Западной Европе, что сразу бросается в глаза даже поверхностному наблюдателю и лучше всего чувствуется самой русской женщиной, когда ей приходится попадать в западноевропейскую обстановку” [8, 160]. Ці ж умови відносної свободи, сприяли появі феміністичного дискурсу в літературній критиці того часу (стаття Лесі Українки “Новые перспективы и старые тени (“Новая женщина” западноевро¬пейской беллетристики)”.Дійсно, зацікавленість Лесі Українки “жіночими питаннями” була дуже великою; підтвердженням цьому є її творчість, у якій феміністичні мотиви проступають в образах сильних, дієвих та рішучих жінок (“Остання пісня Марії Стюарт”, “Сафо”, “Мати-невільниця”,”Грішниця”, “Товаришці на спомин” тощо.). “Образи драматургії Лесі Українки  від Любові з “Блакитної троянди” до Одержимої, Боярині, Кассан¬дри, Мавки  є варіаціями на теми жіночої трагедії: зради щодо жінок, жіночої самотності, жіночого, часто глибшого за чоловічий патріотизму, жіночої драматичної відданості істині” [9, 74]. “Леся Українка часто вдається до інверсії узвичаєних ґендерних ролей, ставить сильну жінку в осердя драматичного конфлікту” [2, 20]. Багато своїх творів Леся Українка друкує на сторінках альманаху “Перший вінок”, проте фанатичних марень щодо кардинальної фемінізації літератури та створення опозиційного чоловікам табору із жінок-письменниць у неї не було. Навпаки, поетеса вважає, що йдучи цим шляхом, наші жінки лише підкреслюватимуть “…”резерваційність”, підлеглість, власне, колоніальний статус “жіночої” літератури як літератури культурної меншини” [2, 82]. Натомість письменниця була за “рівноправність і паритетність жіночої присутності в культурі як такій” [2, 83]. Про своє переконання необхідності “співпраці” і взаємодоповнення чоловічих та жіночих точок зору, умовиводів і світоглядних позицій Леся Українка пише в листі до Агатангела Кримського: “Бачите, мужеська “рація” в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю “рацією”, може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе (ми тільки не звикли одважно казати: “я маю рацію”, а кажемо несміливо: “мені здається” [10, 150].

Ольга Кобилянська в своїх творах “безлику жінку” зробила жінку “людиною” та “царівною” із неабияким інтелектом, силою волі, високою мораллю та інтелігентністю (“Царівна”, “Людина”, Природа”, Некультурна”, “Valse mеlancoligue). О.Кобилянська, на думку Соломії Павличко, “…відобразила вихід на історичну сцену жінок, яких Елейн Шовалтер називає… “новими”. Про них мало відомо, але і соціалістка Анна Павлик, і доктор Софія Морачевська, і письменниця Наталя Кобринська були такими жінками” [9, 71]. Сама ж О.Кобилянська відзначала, “…що побіч до теперішніх Марусь, Ганусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не спеціально галицько-руського” [11, 22].