Зародження фемінізму в українській літературі на тлі західноєвропейських традицій

Характерною рисою сучасного літературознавства є те, що постмодерний критичний дискурс роз¬почав ретроспективний перегляд української літератури кінця ХІХ  початку ХХ ст., коли чітко проявилися феміністичні тенденції. Їх виникнення в нашій літературній традиції було обумовлено зневі¬рою в старі ідеали, руйнацією ієрархічної системи цінностей патріархального устрою, в якому жінці відводилася пасивно-другорядна роль, а також, як слушно зауважив Сергій Єфремов “ через усякі чужі впливи, переважно польський та німецький” [1, 514]. В цей час певного літературного “розгардіяжу”, коли “…мистецьке життя не було належно структурованим, аби групи, школи спромоглися на власні маніфести, власні естетичні програми” [2, 16], українське жіноцтво почало “випробування” своєї літературної вправності у розхитуванні “запліснявілих” патріархальних устроїв.

У 90-ті роки ХХ ст. склалася ситуація, коли доробок української літератури поповнюється резонанс¬ними феміністичними художніми творами (О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу”, “Дівчатка”, “Я, Мілена”, Н.Зборовської “Валя”, “Мама”, “Дзвінка” тощо), літературознавство  літературно-критичними працями, автори яких розглядають українську літературу під феміністичним кутом зору (С. Павличко. “Дискурс модернізму в українській літературі” (1999), В.Агеєва “Поетеса зламу століть” (1999), Н.Зборовська “Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків” (1999) та ін. На шпальтах газетно-журнальних публікацій та в інших засобах масової інформації, починають все частіше з’являтися відомості про західні феміністичні теорії.

Актуалізація феміністичних проблем в сучасній українській літературі обумовлює нашу зацікав¬леність західноєвропейськими феміністичними теоріями, які мали і досі мають значний вплив на вітчизняну літературу, а також причинами їх появи та способами реалізації в Україні ще під час “першого пришестя” фемінізму, тобто в кін. ХІХ  поч. ХХ ст.

Західноєвропейська феміністична традиція має досить велику теоретичну базу, налічує сотні науко¬вих, публіцистичних праць, художніх творів, які справляли значний вплив і на літературну думку ХІХ  ХХ ст.

У багатій на події історії фемінізму дослідники виділяють дві хвилі. Перший етап (кін. ХVIII  перша пол. ХІХ ст.) пройшов під загальним гаслом “рівності статей, що, по суті, означало боротьбу за формальну рівність чоловіка і жінки” [3, 138]. Його ідеологічні підвалини в європейській культурі заклали Мері Волстонкрафт (“Виправдання прав жінки”, 1792), Персі Біші Шеллі (“Звільнений Прометей”, 1820), Керолайн Нертон (“При¬родне право матері на опіку своєю дитиною”, 1837), Маргарет Фуллер (“Жінка в ХІХ ст.”, 1845), Джон Стюарт Мілль (“Пригноблення жінок”, 1869), Генрі Ібсен, Вірджинія Вулф та ін. [3, 11].

Більшість праць першого періоду мали полемічно-пропагандистський характер, змальовували важке становище жінки в сім’ї та суспільстві, політичну, економічну та сексуальну дискримінацію, закликали до боротьби за звільнення з-під чоловічого ярма, за рівноправність. Підсумком першого етапу стала книжка французької дослідниці Сімони де Бовуар “Друга Стать” (1949).

На відміну від феміністичної літератури виключно пропагандистського типу “Друга Стать” Сімони де Бовуар ілюструє наукове дослідження питання. Авторка використовує психологічний, соціологічний, структурно-антропологічний методи. Вона спростовує біологічне пояснення відмінності між чоловіком і жінкою, згідно з яким такі риси, як воля, рішучість, прагнення творити, притаманні лише людським істотам, позбавленим репродуктивної функції. Аналізуючи еволюцію людства, розподіл ролей у суспіль¬стві в різні періоди, вона робить висновок, що підневільне становище однієї статі та панівне  іншої, обумовлено історично, а не біологічно.

Ідеї французької дослідниці, на які є чимало посилань в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. (С. Павличко, В.Агеєва та ін.), пізніше стали основою різних галузей наукових досліджень, запо¬чаткувавши другий етап жіночого руху. 60-70-ті роках ХХ ст. знаменувалися відмовою від абсолютного прирівнювання, ототожнення двох статей як результату рівності прав, переходом до нового гасла  “рівності у відмінностях” [3, 139]. Авторка “Другої статі” проаналізувала творчість п’яти відомих класиків європейської літератури: Монтерлана, Лоуренса, Клоделя, Бретона і Стендаля, які підкреслюють у своїй творчості чоловічу вищість стосовно жінки (один  інтелектуальну, інший  у фізичному коханні, третій  оспівуючи патріархальну сімейну ієрархію, Бретон вважає жінку лише красою, таємницею і спасінням мужчини, а Стендаль підкреслює її вразливість щодо почуттів і пристрастей) [4].

У своїй праці Сімона де Бовуар чи не вперше підняла питання літературної “дискримінації жінки”, чим, по суті, і започаткувала один з центральних напрямів феміністичної критики, який займається розглядом особливостей творчого відображення чоловіком жінки і її проблем.Пізніше аналогічний аналіз зробила американська дослідниця Кейт Мілет у третій частині праці “Сексуальна політика”(1970), де ідеться про пануваня егоїстично-сексистського ставлення до жінок у літературі Лоуренса, Мілера, Мейлера та Жана Жене. Проте слід зауважити, що ці питання в українському літературознавстві піднімала ще Л.Українка у статті “Новые перспективы и старые тени (“Новая жен¬щина” западноевропейской беллетристики)”, аналізуючи творчість та погляди таких видатних представників західноєвропейської літературної еліти, як Мольєр, Ж.Санд, Стендаль, Г.Ібсен, Дж.Ст.Мілль та ін.