Національна етика у творчості Олега Ольжича

Учили, нечесно-лукаві,

Лучити гонори рідної землі

І службу ворожій державі…

Товаришу любий мій, брате,

Дивися в очі рабам, –

Як будете так воювати,

Вкраїни не бачити вам! [5, 84-87]Це відгуки не тільки молодої інвективи, про що вже згадувалося, а також і відображення конкретної дійсності, коли після визвольної боротьби деякі українські інтелігенти почали співпрацю з комуністами (О.Ольжич бачив ті події з перспективи учня початкової школи під Києвом) або поляками (за щó їх карало підпілля і про що часто говорилося в середовищах емігрантів у Празі). Відома була також трагедія борців за волю, які вчинили напад на польську пошту в Городку 1932 р. Такі злободенні теми призводять автора до накреслення життєвого шляху “нової людини”, члена ОУН: від чіткого етичного вибору способу життя (“Дорогу назви свою, ця – або ця, горіння – чи збирання крихот”), через відкинення “старої моделі” (“Вели не в майбутнє, де бурі і грім, в минувшину спогади всі ці”), аж до Христового відречення від найближчих осіб заради здійснення своєї місії (“Убийте в гадках своїх матір-отця, залізом випалюйте душі”). Цю останню думку висловлює О.Ольжич як послідовник Тараса Шевченка (образ Гонти в “Гайдамаках”, який до кінця вірний клятві побороти ворогів, навіть серед членів сім’ї) та Д.Донцова, який із притаманною йому пристрасністю заявляв у 1937 р.: “Зробити кінець із духами вчорашнього, з духами драгоманівщини, з традиціями соціялізму й москвофільства, вернутися до традицій нашої давнини, які віджили 1917 р. в душах мас, але до яких не міг, на жаль, достроїтися чужий їм душевно провід – ось яке завдання часу! (...) “Вічний спокій” має відспівати наша доба вмираючій епосі ліберального демократизму, її гаслам, методам і світоглядам” [2, 42-49].

Змагання за нову модель життя продовжував О.Ольжич і в своїх статтях періоду війни. Його турбувало питання виховання української молоді в дусі волелюбного патріотизму (статті “Весняні ігрища молоді”, “Українське дошкілля”, “Виховання молоді”). Для досягнення такої мети письменник-учений пропонував проводити цілу низку заходів, наприклад, довго– і короткотермінові курси українознавства, літні табори, розвиток бібліотечної справи для зацікавлення книжкою, навчання традиційним ігрищам і влаштовування спортивних змагань молоді. Про це ідеться також у вірші “Ріки знов увійшли в береги” (1933 р.), де оптимістично проповідується дидактизм нової доби, її етика:

Кожна справа – ясна і проста.

(Героїчний період і сумнів?)

Для дівчат – снігова чистота,

Юнакам – поривання безумні [5, 122].

Тут – і бажання розвивати природні якості молодих людей (“поривання безумні” – це не безглузда забава, педагогічне свавілля, але використання снаги й оптимізму юнацтва в патріотичному вишколі) та збереження їхньої неповинності в умовах хижацької цивілізації споживацтва, матеріалізму і розпусти (“снігова чистота”).

У статті “В авангарді героїчної доби (До проблеми націоналістичної культури)” автор “Веж” побо¬рював етику лібералізму, протиставляючи їй як антипод націоналізм та його мораль. Остання збірка “Підзамча” підносить читачеві вже відомі йому профетичні картини знищення старого світу та створення нового (дві поезії з заголовками “Пророк”). Тут уміщені також героїчні картини святої Катерини та Люкреції, які стають символами перемоги моральних чеснот над злом і пихою. Однак поза збірками лишилися два твори О.Ольжича, які чітко перераховують характерні риси пропонованої поетом націо¬нальної етики: “І вірити, і прагнуть – не вотще” та “Межа”. Від надрукування їх у книжці відштовхнула вельми самокритичного автора їхня декларативність, пряма мова, яка нічого не приховує, відсутність символічних образів, які б поетично приховували головну думку. Проте, факт збереження цих поезій указує на їхню вагомість (інакше вони були б просто знищені, як невдалі спроби висловити підняте питання). У першому такий перелік українських чеснот: